Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

«І слава богу», — сказав Джо О’Райллі, плеснувши його по спині.

«Дев же, звісно, не пошле тебе самого? Ллойд Джордж, як ти знаєш, матиме цілу команду юристів і переговорників», — стривожився я.

«Ще він хоче послати Артура. Він там доречний і добре нас представлятиме. Не сумніваюся, що буде ще кілька людей».

«Я теж там буду. В Лондоні. Якщо тобі потрібен, — запевнив я. — Мені не дадуть сісти за стіл переговорів, але в разі потреби можеш на мене покластися».

Він кивнув і тяжко зітхнув, неначе обговорення цієї проблеми вже йому допомогло. Мікові очі проясніли, а в позі не так відчувалася тривога. А ще він раптом посміхнувся — лиховісно скривив губи так, що я негайно занервував.

«Доку, я чув через свою мережу шпигунів, що у твоєму будинку живе якась жінка. Вродлива жінка, про яку ти не згадував у своїх листах. Це через неї ти так довго не їздив до Дубліна? Невже могутнього Томаса Сміта нарешті звойовано?»

Коли я сказав йому, що то Енн — Декланова Енн, — у нього відвисла щелепа, і він довго нічого не казав. Джо не знав ні Деклана, ні Енн і тихо попивав свій стаут, чекаючи на моє пояснення, хоч, імовірно, й радів цій тиші. Мені здавалося, що Джо й Мік ніколи не сидять на місці довго. Джо їздив на велосипеді по всьому Дубліну, доставляючи Мікові депеші й підтримуючи роботу системи.

«Увесь цей час вона була жива… і жодного разу не дала про себе знати?» — прошепотів Мік.

Я розповів йому, як знайшов її в озері з вогнепальним пораненням у боці, і він отетеріло витріщився на мене.

«Ох, Томмі. Будь обережний, мій друже. Будь дуже, дуже обережний. Тут задіяні сили, яких ти й близько не можеш зрозуміти. Шпигуни бувають усякими. Ти не знаєш, де вона була і хто до неї звернувся. Мені це геть не подобається».

Я мовчки кивнув, знаючи, що він має рацію. Я казав собі точнісінько те саме, відколи витягнув її з води. Про те, що вона знала про перемир’я ще до того, як його було укладено, я Мікові не сказав. І не сказав йому, що вже в неї закоханий.

Т. С.

Розділ 13

Її тріумф

До того, як прийшов ти, я чинила

Дракона волю, віривши: любов —

То забавка миттєва, гра премила.

А потім скочив ти між змія кільця.

Попри мої ті глузи навісні

Ти змія вбив, розтяв ланцюг покори[34].

В. Б. Єйтс

Я пообіцяла Томасові, що за його відсутності все буде гаразд, але не змогла дотримати слова. За два дні після того, як він поїхав, коли в будинку вже давно стало тихо, а ніч почорніла, мене збудила нестямним шепотом Мейв у нічній сорочці й шалі.

— Міс Енн, прокиньтесь! У сараї біда. Доктора Сміта тут нема, а ви, як я знаю, часом йому допомагаєте. Нам потрібні бинти й ліки. Тато каже, що ще потрібне віскі.

Я підхопилася з ліжка, надягнула синій халат, який обрала для мене Беатріс і купив усупереч моїм бажанням Томас, і побігла до Томасової лікарні, передала Мейв цілий оберемок бинтів і всього іншого, що, видавалося мені, могло стати корисним, а тоді пішла до бару, забрала звідти три пляшки ірландського віскі та швидко хильнула з однієї для хоробрості.

Я не дозволяла собі думати, що на мене чекає та чи зможу я, трясця, хоч щось із цим вдіяти, а натомість вибігла з чорного ходу, подолала веранду й побігла під сильним дощем, який почався по тому, як я лягла спати.

Стайні та великий сарай були відділені від будинку широким моріжком, обрамленим деревами, і його мокра трава холодила мої босі ноги. Між деревами мерехтів, кличучи нас, ліхтар, і Мейв побігла вперед. За нею тягнулися бинти, від яких не буде великої користі, якщо вони промокнуть.

На підлозі сараю лежав юнак, непритомний і мокрий як хлющ, в оточенні кількох чоловіків, не набагато старших і сухіших за нього. Один із них тримав ліхтар високо над тілом пораненого, а коли я ввійшла слідом за Мейв, усі повернули голови та здійняли зброю.

— Док досі в Дубліні, тату. У нас є тільки міс Енн.

Говорила вона з острахом, наче побоювалася, що припустилася помилки. Я промчала повз Мейв туди, де її батько як міг стирав сорочкою кров із голови юнака, благаючи любу Марію, Матір Божу, заступитися за його сина.

— Що сталося? — запитала я, сівши поруч із хлопцем.

— Його голова. Роббі зостався без ока, — затинаючись пояснив Деніел О’Тул.

— Куля, мем. Хлопака зловив кулю, — сказав хтось із кола, що стояло на сторожі над нами.

— Дайте поглянути, містере О’Тул, — попросила я.

Він прибрав свою брудну, забрьохану сорочку з обличчя сина. Праве око Роббі перетворилося на вкрите бульбашками місиво. Коли я повернула його голову до світла, він якимось дивом застогнав, показавши мені, що досі живий. Ще одна діра, чорна й щербата, зяяла в нього на скроні всього за дюйм від очниці, неначе куля пролетіла повз око під дуже гострим кутом, а тоді знесла шматок голови збоку. Я знала недостатньо про поранення в голову чи мозок, щоб зробити точніший здогад, але якщо куля вийшла, це начебто було добре.

Я знала, що нічого не можу вдіяти — хіба що спробувати зупинити кровотечу та зберегти йому життя до повернення Томаса. Я крикнула Мейв, щоб вона принесла мені бинтів, а тоді притиснула чималий жмуток марлі до Роббіного ока, а тоді ще один — до вихідного отвору рани. Його батько втримував марлю, тимчасом як я почала туго, як тільки на те наважувалася, перев’язувати хлопцеві голову й накладати шар за шаром марлю, аж поки вся його голова від очей і вище не була щільно закутана.

— Мейв, нам потрібні ковдри. Ти знаєш, де їх знайти, — наказала я. Мейв кивнула і притьмом кинулася за двері, побігши до хати, перш ніж я встигла договорити.

— Мем, може, спробуємо перенести його додому? — спитав Деніел О’Тул. — Туди, де його зможе доглядати мати?

— Містере О’Тул, що менше ми його рухатимемо, то краще. Його потрібно тримати в теплі, а ще треба зупинити кровотечу. До повернення лікаря ми не можемо більше нічого вдіяти, — відповіла я.

— А як же рушниці? — стиха