Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Ти мене почула. Мої вороги розуміли грубу силу. І мій екіпаж теж. Коли все скінчилося, я налигався зі своїми людьми і поділив усю здобич. А тоді повернувся до своєї каюти, виблював усе приготоване розпорядником і плакав, доки не заснув. Проте саме того дня я став справжнім корсаром, і саме того дня народився Штурмгонд.

— От тобі й «Собачка», — зауважила я, теж відчуваючи нудоту.

— Я був хлопчиком, котрий намагався керувати недисциплінованим екіпажем із злодіїв та бандитів, нацьковуючи їх на старших, мудріших і крутіших ворогів. Мені потрібно було, щоб мене боялися. Всі. А якби не боялися, загинуло б ще більше людей.

Я відсунула тарілку.

— І чиї пальці ти наказуєш відтяти мені?

— Я наказую тобі почати думати й поводитися як ватажок, якщо ти хочеш ним стати.

— Знаєш, мені вже доводилося це чути від Дарклінґа і його поплічників. Будь брутальною. Будь жорстокою. В перспективі це збереже більше життів.

— Гадаєш, я схожий на Дарклінґа?

Я уважно подивилася на хлопця — золотаве волосся, елегантна форма, занадто розумні очі горіхового відтінку.

— Ні, — промовила повільно, — не гадаю. — Я підвелася, щоб піти за Малом. — Але мені вже доводилося помилятися.

***

Подорож до Ос Альти була не маршем, а до болю повільним парадом. Ми зупинялися в кожному містечку вздовж Ві, навідувалися на ферми, до шкіл, церков і сироварень. Вітали місцевих сановників і зазирали до лікарняних палат. Вечеряли з ветеранами війни й аплодували дівочим хорам.

Складно було не помітити, що у селах здебільшого живуть діти і старі. Всіх придатних до служби призвали до королівської армії на нескінченні равканські війни. Цвинтарі були завбільшки з невеликі містечка.

Ніколаї жменями роздавав золоті монети й мішки з цукром. Він ручкався з крамарями, дозволяв цілувати себе в щоку зморшкуватим матронам, котрі називали його Собачкою, і зачаровував кожного, хто наближався до нього менш ніж на два кроки. Здавалося, він ніколи не втомлювався, ніколи не втрачав зацікавленості. Байдуже, скільки кілометрів ми проїхали верхи і скількох людей зустріли, він завжди був готовий до нових знайомств. Здавалося, він завжди знав, чого саме хочуть від нього люди: коли бути реготливим хлопчиком, коли золотим принцом, а коли стомленим солдатом. Я гадала, що такі навички притаманні всім народженим у королівських сім’ях та вихованим при дворі, та однаково нервувалася, спостерігаючи за ним.

Він не жартував щодо видовища. Завжди намагався приїхати до нового місця на світанку або в сутінках чи просто зупиняв процесію в глибокому затінку церкви або ратуші на площі — все заради того, аби похизуватися Заклинателькою Сонця.

Помітивши, як я закочую очі, лише підморгував і казав:

— Ясочко, всі вважають тебе мертвою. Важливо влаштувати гарну виставу.

Тож я дотримувалася слова і грала відведену мені роль. Прихильно всміхалася, змушувала світло зблискувати на дахах і шпилях та омивати теплом сповнені благоговінням обличчя. Люди схлипували. Матері підносили мені для поцілунку своїх малюків, а літні чоловіки схилялися над моєю рукою з вологими від сліз щоками. Я здавалася собі звичайнісінькою шахрайкою і повідомила про це Ніколаї.

— Ти про що? — щиро здивувався він. — Люди тебе люблять.

— Ти маєш на увазі, люблять твою виставкову корову, — буркнула я, виїжджаючи з чергового міста.

— А ти колись перемагала на виставках?

— Не смішно, — розлючено просичала я. — Ти бачив, на що здатний Дарклінґ. Ці люди відправляють своїх синів і доньок боротися проти нічєвой, а я не в змозі їх урятувати. Ти годуєш їх брехнею.

— Ми даруємо їм надію. Це краще, ніж нічого.

— Кажеш так, ніби в тебе ніколи нічого не було, — кинула я і пришпорила коня.

***

Найчарівніший вигляд Равка мала влітку — поля буяють зеленню і золотом, повітря п’янке й солодке від запаху гарячого сіна. Попри протести Ніколаї, я наполегливо відмовлялася від принад екіпажа. Розтерла собі сідниці, а стегна стогнали щовечора, коли я спускалася з сідла, але подорож верхи означала свіже повітря й нагоду регулярно бачити Мала. Він був неговіркий, та крига, схоже, потрохи скресала.

Ніколаї розпустив чутки про те, як Дарклінґ намагався стратити Мала у Зморшці. Завдяки цьому той негайно заслужив довіру серед солдатів і навіть став такою собі знаменитістю. Час від часу він вирушав на розвідку з іншими трекерами з підрозділу і намагався навчити Толю полювати, хай навіть кремезному гриші не надто вдавалося нечутно скрадатися лісами.

Виїхавши з Сали, ми минали гайок білих в’язів, аж раптом Мал відкашлявся і сказав:

— Я тут подумав…

Я виструнчилася в сідлі й цілковито зосередила на ньому свою увагу. Відколи ми покинули Крібірск, він уперше самостійно завів розмову.

Хлопець посовався в сідлі, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— Я тут подумав, кого б ми могли взяти до варти.

Я насупилася.

— До варти?

Він знову відкашлявся.

— Для тебе. Кілька людей Ніколаї здаються мені годящими, і слід поміркувати щодо Толі з Тамарою. Вони шуанці, але гришники, тож це не мало б стати проблемою. А ще є… ну, я.

Я не сподівалася колись побачити, як Мал шаріється.

Вишкірилася у відповідь:

— Ти намагаєшся сказати, що