Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Це вже було занадто. Оптимізм, який я відчувала ще годину тому, випарувався. Мені раптом здалося, мовби небо давить на мене, стискаючись, наче пастка. Я пришпорила коня, примушуючи його перейти на легкий галоп. Вершниця з мене завжди була незграбна, але я міцно вчепилася і не зупинялася, доки Крібірск не залишився далеко позаду і я не припинила чути калатання кісток.

***

Тієї ночі ми зупинилися на заїжджому дворі в маленькому селі Вєрность, де зустріли групу ретельно озброєних солдатів Першої армії. Незабаром я довідалася, що чимало з них були з двадцять другого полку, в якому служив, а згодом і керував ним під час північної кампанії Ніколаї. Схоже, принц хотів увійти до Ос Альти в оточенні друзів. І я не могла його засуджувати.

Здавалося, в їхньому товаристві він розслабився, і я вкотре помітила зміни в його поведінці. Хлопець без жодних зусиль перейшов від ролі балакучого шукача пригод до нахабного принца, а тепер став улюбленим командиром, солдатом, котрий з легкістю сміявся разом з товаришами і знав імена всіх простолюдинів.

За солдатами їхав розкішний екіпаж. Він був полакований у національний равканський відтінок блакиті та з одного боку прикрашений королівським подвійним орлом. Ніколаї наказав намалювати з іншого боку золоте сонце, а запряжений екіпаж був шестериком білих коней. Коли ця блискуча штука з гуркотом заповзла до заїжджого двору, я закотила очі, пригадавши кричущість Ґранд-Палацу. Напевно, несмак передався в спадок.

Я сподівалася, що повечеряю наодинці з Малом у своїй кімнаті, та Ніколаї наполіг, що всі ми зберемося разом у їдальні заїжджого двору. Тож замість того, щоб спокійно відпочивати біля каміна, ми тулилися пліч-о-пліч за галасливим столом, де сиділи офіцери. Мал за цілий вечір і словом не прохопився, зате Ніколаї базікав за нас трьох.

Копирсаючись у тарілці з тушкованими воловими хвостами, він узявся перелічувати на позір нескінченний список місць, куди збирався зазирнути дорогою до Ос Альти. Я навіть слухати стомилася.

— Я не здогадувалася, що «завоювати народ» означає познайомитися з кожним особисто, — буркнула я. — Хіба ми не поспішаємо?

— Равка мусить дізнатися, що Заклинателька Сонця повернулася.

— І блудний син?

— І він теж. З пліток більше зиску, ніж із королівських заяв. До речі, згадав, — повів він далі, стишивши голос, — відтепер ви поводитиметеся так, наче за вами щомиті хтось спостерігає. — Він змахнув у наш із Малом бік виделкою. — Що ви там робите на самоті, ваші справи. Але поводьтеся скромно.

Я мало не вдавилася вином.

— Що? — перепитала я.

— Одна річ, якщо ти плутаєшся з монаршим сином, і геть інша, якщо люди думатимуть, наче ти розважаєшся з селюком.

— Ні з ким я… це нікого не стосується! — розлючено прошепотіла я. Глипнула на Мала. Він зціпив зуби і трохи занадто міцно вчепився у ніж.

— Сила — це союз, — заперечив Ніколаї. — І це стосується всіх. — Він сьорбнув вина під моїм недовірливим поглядом. — І тобі слід носити відповідні кольори.

Я похитала головою, спантеличена зміною теми.

— Тепер ти ще й мій одяг обиратимеш? — я була вбрана у синю кефту, та принца це, вочевидь, не задовольнило.

— Якщо збираєшся керувати Другою армією і зайняти Дарк­лінґове місце, то й вигляд мусиш мати відповідний.

— Кликуни носять синій, — розгублено забелькотіла я.

— Не недооцінюй могутності величних жестів, Аліно. Люди полюбляють видовища. І Дарклінґ це розумів.

— Я подумаю про це.

— Можна запропонувати золотий? — не вгавав Ніколаї. — Дуже по-королівськи, дуже достойно…

— Дуже вульгарно?

— Золотий із чорним буде ідеально. Досконалий символізм і…

— Жодного чорного, — втрутився Мал. Він відсунувся від стола і без зайвих слів розчинився в людній кімнаті.

Я відклала виделку.

— Не знаю, ти навмисно створюєш проблеми чи просто гівнюк?

Принц відкусив черговий шматочок.

— Йому не подобається чорний?

— Це колір чоловіка, котрий намагався вбити його і регулярно бере мене в заручниці. Мого запеклого ворога.

— Тим паче варто заявити свої права на цей колір.

Я вигнула шию, намагаючись побачити, куди пішов Мал. Крізь відчинені двері помітила, що він самотою влаштувався за шинквасом.

— Ні, — заперечила я. — Жодного чорного.

— Як хочеш, — погодився Ніколаї, — але вибери щось для себе і своєї варти.

Я зітхнула.

— Невже мені справді потрібні вартові?

Відкинувшись на стільці, хлопець узявся розглядати мене з несподівано серйозним обличчям.

— Знаєш, чому мене назвали Штурмгондом?

— Я думала, це якийсь жарт, алюзія на Собачку.

— Ні, — заперечив принц. — Це ім’я я заслужив. Перший ворожий корабель, узятий мною на абордаж, був фієрданським торговельним судном із Дієрнгольма. Коли я наказав капітанові відкласти меч, він засміявся мені в очі і порадив бігти додому до мамці. Сказав, що фієрданські чоловіки печуть хліб із кісток худорлявих равканських хлопчиків.

— І ти вбив його?

— Ні. Я сказав йому, що дурнуваті старі капітани не годяться в їжу равканським чоловікам. Потім відрізав йому пальці і згодував своєму собаці, а його змусив дивитися.

— Ти… що?

У кімнаті лунали