Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

З-за гори вийшов літній день. Тоді Смолярчук глянув з гори на долину, на Гандзюченків куток: під кручами, мов ті ластовині гнізда, тулилися два десятки хат.

— Оце ж саме та голеча, що світяться плечі!

І радів, що так легко натрапив на стежку.

— Дурний злодій: брів просом, мов та кручена овечка!

Вийшов на биту, втоптану стежку. Вона поплазувала під горою, між високих бур’янів, сірим вужем — тут не так уже легко було знайти ступу людську: зовсім загубився слід, хоч ясно вів Смолярчука на Гандзюченків куток.

Зарошений, з ногами, вкритими грубим шаром землі, яка чорною смолою застигла Смолярчукові між пальців, стояв на битій стежці й пильно-пильно додивлявся до людської ступи.

З тернового куща, недалеко стежки, злетіла якась заспана пташка; вона ніби зраділа з такої ранньої зустрічі з Кирилом, бо не встигла розправити закляклі за ніч крила, як дзвінко, голосисто защебетала йому над головою: п-і-і, п-і-і, п-і-і!..

— Киш, проклята! — з обуренням гукнув на неї Смолярчук, ще й грудку землі кинув. — Диви, сказилася як рано співати, га?..

Справді, вона заважала Кирилові ловити у вуха знайоме гупання двох ціпів. Підвів голову, а в обличчя йому війнув вітер, ніби погасив на синьому небі останню зорю...

І разом з вітром голосніше загупали ціпи, тоді Кирило мовчки рушив на знайомі звуки.

О, тут він попасеться! Хай злодій батькові рідному і дітям своїм закаже ніколи не красти копи... З кров’ю вихаркне він Смолярчукове просо!

Шкодував дуже, що не збудив свого Карпа; а коли згадав собі, як захарчовані на Гандзюченковому кутку люди, не боявся, що сам не впорає того злодія: з його, Кирилових, рук трудно випорснути живим. Буде злодієві те, що було циганові за коні. І власть же, міркував собі, така, що за ним, Смолярчуком, руку потягне... А не потягне так, як хочеться йому, то калитка потягне ту руку.

Кирило певний: насиплють злодієві проса в черево, як продрозверстки. Коло зборні, щоб навіки закаялися красти, насиплють.

І прудко біг наосліп, на удари ціпів; не додивлявся вже до ступи людської на стежці, не шукав, якою п’ятою — більшою чи меншою — позначено було сліди.

Ось він зупинився вже коло Гандзючишиного перелазу; обережно, по-злодійському, переступив його, щоб не тріснула благенька ліса; стояв у саду, під яблунею, і такий був обурений і схвильований з крадіжки, аж на виду почорнів, як брила землі... Міцно тримав у руці ціпка, а боявся тільки одного: не витримає він свого гніву, закричить і залає на ввесь цей вошивий і нужденний куток.

У клуні молотили: глухо, притомлено гупали два ціпи. Ворота з клуні — навстіж, як у доброго хазяїна; курява стоїть стовпом, і сонце не в силі, здається, розрізати своїм промінням стовпи тієї куряви. Удари за ударами — чітко, вправно: гуп-гуп-гуп.

Ні, Смолярчук підійде до клуні крадькома, тихо, мов той кіт, щоб не сполохати таких ранніх молотників. А, ясна річ, він хоче застукати злодіїв на гарячому. Під клунею побачив великі китиці з проса.

«Свого так щедро не молотять, — промайнула думка, — та й звідки б у таких старців просо з’явилося? Де б він його насіяв? Хіба на тім’ї разом з моклицями?..»

Тремтів Смолярчукові ціпок у руці, не в силі був уже стриматися, бо добре бачив, що молотять його просо: і квітки такі, і перевесла з осоки... Тоді гукнув на всю горлянку на порозі клуні, як недавно ще старшиною на сході:

— Чого ж ви, розсукини сини, стали? Стомилися за ніч?

Гришка скинув на тік із засторонка два нових снопи і, розкривши рота з дрібненькими зубами, хотів сказати Василеві, що варто їм після снідання добити копи, бо він стомився дуже... І тоді почув Смолярчуків голос.

Він бачить: Кирило на всю руку замахнувся важким ціпком, мить одна — і ціпок той з страшною силою упаде Гришці на голову, надвоє розколе й розпанахає, як спілого кавуна ножем.

Гришка в’юном крутнувся з-під снопів, набік одскочив; а голос Смолярчуків ужалив його так, що він з переляку пустив сечу.

«Мертві ми... Пропали...» — блискавкою засвітилися йому й погасли слова.

Гришка стояв скам’янілий; просо приском, здавалося, пекло йому ноги, а півтемна клуня, помережана золотими стрілками на току, нагадувала пастку, з якої годі було вискочити. Він хотів уже впасти на коліна... Отак закрити долонями очі, щоб не бачити, як буде катувати його Смолярчук, і лежати до кінця-краю, доки не затихнуть удари, а він, Гришка, не схлипне востаннє кров’ю, і тоді буде кінець.

Над ним голоситимуть мати з Галькою, коли на мертвому обмиватимуть кров.

І нерухомо стояв, не падав на тік; перелякані очі звів на Василя — боявся, що той, стоючи коло воріт, метнеться тікати, а Гришці тоді — смерть...

Побілів, бачить Гришка, Василь, вирівнявся і міцно-міцно тримає в руці ціпа; Смолярчук вихрить перед ним ціпком, а далі повертає того ціпка окоренком, розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очам, бо так, видно було, виціляв.

Василь підставив йому ціпилно під удар: схрестилися удари.

Тоді скрутнув Василь чубатою головою, скригнув за своєю звичкою зубами і мовчки, без єдиного слова, взяв Смолярчука за груди — стріпнув так його, що Кирилові лопнув очкур на опасистому тілі... І, важко сопучи, брязнув ним об сухий тік. Аж просо намолочене розбризкалося у засторонки й запорощало.

— Я тобі, зараза, не циган, — хрипів Василь. — Я тобі покажу, як вихрити ціпком. Украв? Добре, бери мене в тюрму, описуй, а не ти самосуд прийшов сюди робить...

І він ще раз копнув його під ребра ногою, сплюнув на порозі клуні й, хитнувши головою до Гришки, вийшов на подвір’я.

Смолярчук підхопився на ноги слідом за хлопцями; він навмисне роздер собі на грудях сорочку й, вискочивши з клуні, кричав на всю вулицю:

— Рятуйте, люди добрі... Злодії убивають...

Кров цебеніла йому з носа, а він розмазував її по виду, на грудях і все кричав, підіймаючи руки вгору:

— Рятуйте! Рятуй-те-е, злодії убивають...

З усіх кінців улиці збігалися старі й малі на крик і гвалт. А Смолярчук пильнував одного: не спустити б йому з очей Василя Гандзюка. А коли помітив, що той хоче перескочити через лісу на глухі левади, тоді й сам побіг слідом за ним і всю дорогу не затихав кричати.

Яке щастя Кирилові Смолярчукові: він побачив за дві-три хати золотого погона на присадкуватому, огрядному офіцерові і