Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

— На чорта його промітать, тік той?.. — говорить він, як рівний з рівним.

Василь з великим задоволенням стежить за Грищиними рухами; він, як мавпа, плазує на засторонок, скидає звідти на тік два важких, великих снопи волотистого проса, по-парубоцькому плигає із засторонка, розпускає перевесла і, взявши в руки меншого ціпа, задерикувато чекає на перший удар старшого брата.

— Ну, Господи благослови! — сміючись, говорить Василь і на всю силу б’є ціпом по розпушених снопах.

Гришка за ним: гуп, гуп, гуп!

І в два ціпи загукала клуня. Розпускали все нові й нові снопи, клали їх на тік і, поплювавши в долоні, били і усієї сили... Аж клуня ревла — так завзято молотили вони!

...Хотів би Гришка, верзлося йому на світанку, хоч раз, один тільки раз ударити ціпом замість снопа отого скаженого, з вовчою пащекою на рукаві, солдата! Один тільки раз!

Йому ще й досі краяв серце нелюдський крик Маляренкової дівки, а ще цікаво було знати: чи вцілив тоді вузлуватий парубок хоч одного денікінця, чи ні?

— Жвавіше!.. — це так Василь. Тоді Гришка перевертає ціпилном снопи і, важко зітхнувши, мовчки б’є ціпом.

Ринпули сінешні двері. Василь, помітив Гришка, одразу і микнувся якось і повернув голову до воріт: застиг у чеканні.

Із сіней вийшла з матір’ю Галька.

— Василю, Василю, — загукала Гандзючиха, — чого це так рано за ціпи взялися? Дня мало вам, чи що?..

— Ой, ненавиджу, коли ото лізуть, куди не треба! — кинув Василь, а далі вискочив з клуні, підбіг аж до ганку, до матері таки ж, казав:

— Підемо ж, мамо, молотить на степ, то треба своє впорать: добиваємо півкопи жита, щоб миші не точили...

Отака була радість Гандзючисі: звечора, бач, зубами скреготав, а на ранок сам зрозумів, що йому треба робити! Ні, добрі в неї діти...

— Та я нічого, сину, молотіть собі з Богом! Тільки не треба було серед ночі гупати: почує хто, то ще поговір пустять — крадене молотять!

Василь мовчав. Пишна, заспана, стояла поруч матері Галька: вона вийшла без спідниці, в одній куценькій сорочині з великим викотом на грудях; дивилася припухлими трохи синіми очима на брата і вся тремтіла босоніж на зарошеній траві.

Парубок одвернувся. «Яка безсоромна стала Галька, подумав він, — стоїть і коліно об коліно стукає!»

— Та йдіть уже в хату, — гукнув Василь до матері, — чого вона буде труситься, наче холодець!

І кивнув головою на Гальку.

— Не орі, как мужік какойсь! — заверещала Галька й побігла в хату.

— Судариня-бариня... Гм, мужик, а ти ж тоді якого коліна?

— Господи, не сваріться, діти! Дурна коза, що ти хотів з неї? — поблажливо до Гальки сказала Гандзючиха й тихо пішла знадвору.

А на току, як і раніше, заграли у два ціпи Василь з Гришкою.

* * *

— Раз, два, три, чотири... чотирнадцять!

Кирило Смолярчук протер очі: вони вранці завжди закисали йому й бралися сльозою, наче запорошені.

Не може бути? Вчора сам був коло проса — усе було на своєму місці — ще й пастухів, пам’ятає, нагнав, щоб не толочили, а це... раз, два, три, чотири... чотирнадцять: дві крайні півкопи наче крізь землю провалилися! Чи не чортова кров з людьми, га?..

Аж під серцем защеміло Смолярчукові; стояв на горбі, недалеко вітряка, і втретє рахував свої копи по той бік села. Ясно: однієї копи, крайньої від села, нема!

Закипів гнівом і матерно залаяв; він був готовий розтерзати всякого, хто хоч би квітку посмів з його проса взяти, а то — копу!

Хотів був гукнути на свого Карпа, але згадав, що той спить у клуні з якимсь дончаком — обидва гуляли цілу ніч — і добудитися Карпа — марно гаяти час, тоді підкачав холоші, виломив з ліси замашного ціпка і, спльовуючи лайку, підбігом рушив на поле.

Захеканий, біг полем навпростець зарошеною стежкою.

— Це добре, — казав, — хоч роса лягла, може, слід буде.

Ну, хіба вже взяв його просо такий, що й сліду не залишив — щастя його! Не насиплють тоді йому Смолярчуки проса в черево, як комуністам продрозверстки! Ніколи ще не милували вони, Смолярчуки, злодіїв. Ніколи!

Він, Кирило, сам, своїми руками крутив цуркою і ламав руки; сам, пам’ятає, з яснами вибивав зуби якомусь циганові, що нібито украв коня в його свата... Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, із своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова. Вона цілувала тоді Кирилові чоботи, руки, гадюкою плазувала під ногами, а він бив цигана тими чобітьми під груди, на мотлох, і все допитувався: «На якому ярмарку й кому продав?»

Миршавий циган трапився йому: коло зборні витягся. Мороки тільки багато було з ним: триста карбованців обійшовся Смолярчукові циган!

Попили тоді з нього, Кирила Смолярчука, і врядник, і старшина, і писарі... Правда, і циган дурно ляснув, бо пізніше виявилось, що то свої ж таки, піївські, коня того вкрали! Та хіба ж він Бог, щоб знати злодісну думку?.. І йому не жаль було цигана, а грошей тих: десятину землі прикупив би...

— П’ятсот, тисячу заплачу, а кишки своїми руками вимотаю! — гукав до невідомого злодія, підбігаючи до просища.

На стерні шукав очима колії: куди саме, до якого села повезли його просо? Довго додивлявся до ступи людської, бачив удавлену землю п’ятами: одна — більша, а друга — менша... Тільки п’яти, а пальців не видно. Що воно за знак? Старий, видно, злодій ходив коло його проса, коли тільки п’яти залишив на знак!

Прихилився до півкопи, шапки кошлатої дістав головою і все думав: «Возом до кіп не під’їздило; носило, прокляте, снопи аж на дорогу, а там, мабуть, клало на воза?»

Повернув уже йти на дорогу, як помітив поламане стебло потолоченого від гори проса, — тоді побрів і собі на ту стежку. Пильно шукав людської ступи. Адже стежка ця, — знав добре, — не до шляху йде. Де повинні були б воза класти, а в ярок, а там уже — шукай злодія!..

— Возом ніхто не крав, — казав уголос. Він знає усіх околичних злодіїв, що копи крадуть, бо сам замолоду ніколи не минав панських кіп, але ж то було в пана, а це...