Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Я глянув на нього і обережно всміхнувся.

— Тобто, якщо ми влаштуємо концерт — у нас є шанс?

— Якщо співатимеш ти — у нас буде не просто шанс. У неї може луснути барабанна перетинка.

Я хмикнув.

— Добре. Якщо помирати, то хоча б з піснею на вустах. А краще — з хором. Ти підспіваєш?

— Якщо спів буде не надто жахливий — спробую.

Ми подивились один на одного. Двоє змучених, злегка знервованих людей на безлюдному острові, готувались до вокального батлу з істотою, яка могла співом розбити душу. І чомусь я відчув, що шанс є.

— Треба тільки обрати репертуар, — сказав я. — Може ти щось згадаєш, ну щось таке, ну не знаю… А от може якусь пісню яку ти чув тоді на балу… 

— Ні, — похитав головою Даневір. — Щось давнє треба. Або земне. Первісне. Те, чого вона не знає. І тоді на балу не було пісень, тільки музика.

Я задумався.

— Ну… “Червона рута” підійде?

Даневір усміхнувся.

— Ідеально. А що це? – спитав він і подивився на мене як на пацієнта психіатричної лікарні.

— Я щось подумав… — почав я, бо спів русалки ще лунав десь глибоко в підсвідомості, мов далеке ехо.

— Це вже небезпечно, — зітхнув Даневір, але я проігнорував.

— Колись я поїхав до санаторію.

— Санаторію?

— Так, це… ну, місце, куди відправляють людей оздоровлюватися. Там їдять п'ять разів на день, роблять якісь дивні процедури — типу пити мінералку, дихати смерековими ароматами, обгортатися грязюкою... І щовечора — танці.

— Танці після грязюки? Цивілізація!

— Та ще яка. І що найцікавіше, незалежно від того, скільки людям років — чи п’ятнадцять, чи сімдесят — на тих танцях завжди лунає одна й та сама музика. Вічна. Невмируща. “Червона Рута” і “Ой, смереко”. В різних версіях, на різних інструментах, різними не дуже вправними музикантами. Але завжди одна і та ж нав’язлива класика.

— Тобто, ти хочеш заспівати "Ой, смереко" нав’ї?

— Ні-ні. — Я всміхнувся. — Це не спрацює. Навпаки — ще й почне підспівувати.

— Тоді до чого тут це?

— А до того, що я нарешті пригадав, що я теж музикант. В нас був гурт, ми грали Symphonic Death Metal.

— Це… щось страшне?

— Дуже. Особливо для істоти, яка звикла співати солодко, тягуче, голосами неземної краси. А ми грали — з важкими гітарами, ударними як бойові молоти, з хрипами, що змушують внутрішні органи вібрувати. Але з оркестровими партіями, хором, епічністю.

— І ти думаєш, якщо нав’я почує це...

— Вона або втече, або вибухне.

— Але в тебе немає інструментів. І оркестру. І гурту. — Даневір був надто логічний, як для цього моменту.

— Так. Але є голова. І спогади. Я можу згадати той звук. Я можу його уявити, крок за кроком, партію за партією. Можливо… якщо зосередитися… я зможу “відтворити” його ментально. Можливо, моя пам’ять і мозок — це наш єдиний підсилювач.

— Ти пропонуєш ментально транслювати дез-метал?

— Так. Можливо навіть — з тобою в дуеті.

Даневір на мить замислився. Потім повільно сказав:

— Я не знаю, що таке “гроул”, але відчуваю, що мені буде боляче.

— Усім буде. Навіть їй. Особливо їй.

Ми переглянулися. Над головами розливався похмурий небокрай. Русалка ще мовчала, але її тиша була лячнішою за її пісні.

— У нас є ніч. І ідея. — Я зітхнув. — Тепер залишилось лише навчитися мислити як динамік і співати як буря.

— Тобі треба буде навчити мене цього… цього... “металу смерті”.

— Без проблем. Почнемо з головного — як правильно кричати, щоб не вирвати собі горло. Хоча на це йдуть роки, а стільки часу в нас нема. – Я замислився, понуро дивлячись на свого супутника.

— Ти ж пам’ятаєш про мою розповідь про танга? І сам бачив як це працює? — раптом спитав Даневір, не відриваючи погляду від темної плями на горизонті. Його голос звучав так, ніби він намагався зіграти ноту "мі" на розстроєній арфі.

— Пропонуєш мені стати другим? А потім відпустиш? — прикинувся я дурнем. З ним це працювало краще за щит.
Він зневажливо зморщив ніс, немов у повітрі раптом запахло тухлою рибою:
— Танга. Зв’язок. Коли дві душі... або, скажімо, два божевільних, — він кинув на мене крадькома погляд, — вирішують поділитися мізками. На кшталт того, як дві ріки зливаються в одну.

Скрипка в моїй голові раптом взяла фальшиву ноту. Я відчув, як мелодія тривоги перетворюється на какофонію:
— Ти пропонуєш мені впустити тебе в свою голову? Дозволь відмовити — там і так тісно. Місце зайняте хором зловмисних сопрано, які заспівують під русалку першими.

Даневір видав звук, схожий на сміх задушеної чайки:
— Навпаки. Якщо ми з’єднаємось тангою...
— Танга.
— ...твої думки стануть сильнішими. Музика — голоснішою. Русалка співатиме в унісон з порожнечею. Ти ж не хочеш стати її новим хором? І пригадай ось що, коли я показав тобі як можна видобути вогонь з власних пальців, а твоя долоня запалала так, що ми змогли підсмажити рибу. Зазвичай таке неможливо, але… І тоді я не використовував танга. А тепер у нас з’явився реальний шанс.

Хвиля вдарила об скелю. Десь у темряві щось заспівало тонким, як лезо, голосом. Не русалка ще — лише вітер грав на краю скали. Але час підказував: грати в слова більше не було часу.

— Як це працює? — запитав я, відчуваючи, як мелодія в голові стихає, налаштовуючись на його ритм.

Він простягнув руку, долонею догори. На зап’ясті яскраво вимальовувався шрам у формі півмісяця — старий, як самі примари. Раніше я не бачив цього на його руці. Або не звертав уваги?
— Ти ж любиш анекдоти? Уяви, що ми — два блазні, що вирішили розділити одну пару взуття. Тільки замість черевиків — свідомість.

Я поклав руку на його долоню. Холод. Потім — жар, ніби вдихнув перець. Раптом мої думки... затанцювали. Ні, серйозно — я буквально побачив, як ноти зі скрипки вилітають із моїх вух, переплітаються з золотистими іскрами, що струменіли з Даневірових пальців. Він усміхнувся — вперше за весь вечір без іронії:
— Дивись. Це ж гармонія.