Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вічник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вічник" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 72
Перейти на сторінку:
на вагу золота. Навіть жиди з нами. Всіх чеських урядників – долі, своїх кладемо! Таких, як ви, там чекають з обіймами. Бо коли ви ще повстали проти чужинського режиму із зброєю в руках...»

Його рот клекотав готовими круглими фразами.

«Батьку мій солоденький, – ледве уклинився я. – Ні проти кого я не повставав. А іржавого кріса підняв на безпутника, що скривдив мою наречену. З того часу зброї в руках не мав».

«Ваша зброя – дух і ум. Се написано на вашому високому чолі».

«Не знаю, що там написано, а прописаних документів не маю ніяких. Як я промину границю?»

«А се вже жура наша», – радісно сповістив підполковник. Від нього пахло ромом і парфумом, а не порохом.

Важко слимака віддерти від череп'яної мушлі, до якої він прикипів. А що вже казати про чоловіка-безхатька, що бодай на чужині та збив собі поріжок. Та я знав, що мушу його полишити, аби ступити з вогню у полум'я.

«Вернешся? – храмовим шепотом допитувалася Юлина. – Чи навернешся ще колись?»

«Вернуся, – відказував я і сам не вірив своїм словам. – Лишаю на тебе і книги, і білу кобилицю, і хижчину. Сокоти їх».

Глупої ночі стояли ми під готаром. Від Тиси тягло рибою. Провідник-румун підійшов до сторожі, щось переказкував і махнув нам рукою. Сіра юрма таких же приблуд, як я, посунула у відхилену ворітницю. Нікому ми тут не хибіли. А там? Сього ще ми не знали.

Земля моя обітована майже не змінилася за роки мого бурлацтва. Ті ж рипучі вози, на них жони в чоловічих крисанях і з піпами в устах. Ті ж червоно шиті сорочки в дівчат. Ті ж пейсаті й носаті шпекуланти коло крамничок. Той же галаман торговиці. І ті ж вуличні ями, повні столітнього пилу. Гейби його надуло з руїн Хустського замку, що зубато сторожить зелений супокій Марамороша. Дві живі сині бинди – Тиса і Ріка – перехопили долину і під Замковою горою ув'язалися в один широкий пас – аж до Дунаю.

Колись Хуст заклали німці. По часі належав він Мадярщині, Семигороду, Туреччині, Чехословаччині. Тепер назву Хуст перекрутили на «Хвуст України». (Тут мовлять не хвіст, а «хвуст», не кінь, а «кунь», не віл, а «вул»). Метке людське око, гострий язичок. Тепер мені самому відкрилась незамутнена картина зав'язку нової держави в зукраїнізованому Хусті, відтятому від білого світу.

Нас шеренгували в строкаті ряди коло церкви. З балкона казали промови чільники уряду і сам прем'єр Августин Волошин, поважний, втомлений добродій, доктор теології. Його називали Батьком, і се йому справді парувало.

«Слава Україні!» – гойкали ми. Навіть якщо хтось промовляв суржиком і язичієм, ми вседно вітали його: «Слава Україні!» Спочатку несміло і врізнобій, а далі рівно і грізно. Аж вороння зривалося зі старих лип.

Забемкали дзвони на вечірню. А може, то дзвонило вже нам...

Коли ми прийшли в будинок команди Січі по вулиці Духновича, на нього лягла сіра тінь від одинокої хмари. А шинки й бовти заливало скупе осіннє сонечко. Мене се не тішило. Мало тішило й инше. Одностроїв на всіх не вистачало, зате прапорами, лямпіадами і факелами були набиті цілі шопи. Зброї теж не було, її тягнули хто де винюхав. Сміливці нападали навіть на чеські жандармські дільниці. Не вистачало й стройових старшин, хоч уряд і дав клич закликати їх з усіх усюд. А коли зголошувалися емігранти, що встигли обсмалитися в світовій війні і підпільній боротьбі, їх відсіювали. Натомість натягували френчі й золоті вилоги на бравих сільських хлопів і студентів, урядницьких свояків.

«Що з нами буде, як настигне час воювати?» – запитував мене з острахом в очах леґінчук з мого села.

«Бог знає».

Бог, може, й знав. Та навіть уряд вірив не в одного бога. Озирався і на Берлін, і на Прагу, й на Будапешт. В уряді був національно свідомий гуцул, був банкір, доктор, професори, писарі. Вони не знали ні військової штуки, ні господарювання на бідному горовому терені. А відтак Прага нав'язала ще свого генерала Прхала, щоб погамовував амбіції українських вождів. І був «батько» Волошин, доконечно чесний, шляхетний, всіма поважаний і в публічному житті надто народний. І народ сим без міри користався. Міністри не могли добитися до нього, бо прем'єр весь час приймав простолюд, вислуховував жалування, розраджував, роздавав посади, гроші, відміняв покари. Батько є батько.

Зате инші декотрі без надмірної опіки ставали собі отаманами і наказували, наказували, наказували «іменем Карпатської України». По селах чинили суд. Невгодних фахівців вичищали із служб, на вулицях хапали сумнівних і, якщо вони не могли переказати українською «Отче наш», – товкли. Як їх колись били мадярські чи чеські жандарми. А тих, хто перелицьовувався й присягався у відданости, цілували й назначали провідниками. Усе бралося на честь і совість.

У кабінетах пріли й шаленіли від невідомости, а на вулицях Хуста усе бігло так красно, так легко й безжурно, ніби й направду се був новий Єрусалим. Незнищенна лірика й романтика витали тут у сльотаві дні 1938-го. Народжувалося якесь велелюдне розрадування. Його носила з собою молода Карпатська Січ. Якщо досі український дух проявлявся потайки, то зараз він збурився і бив завзятим нуртом. Молодь розносила повсюдно вкраїнську ідею в своїй гарячій крові, яку готова була тут же пролити. Розбуджувала волю в одвічно поневоленого люду, просвітлювала його, ширила національну свідомість. Походи з прапорами вирували селами, не вгавала українська пісня, по хижах лаштували читання своїх писателів, грали вистави.

Се було диво: на безвиразній донедавна території постала «українська ірредента». За лічені місяці відродилося одвічне національне плем'я, ожила українська душа. Смілим поступом ходила по вільній своїй землі молодь Карпатської Січі.

Провідав я і своїх. Моя мамка віддалася за вдівця, і тепер на дідовому осідку було рясно дітей. Собі місця я там не знаходив. Притулився в Січовій гостинниці. В походах нас радо годувало населення. Далекий родак, що служив секретарем у міністра, раяв мені ліпший хліб товмача з німецької, та я волів лишатися в гущі людности. Про моє просвітництво в Банаті дізнався і редактор Володимир Бірчак, з яким мене звів колишній професор Матіко. Редактор залучав мене до газет і радіо, та мене охотило більше живе слово на прицерковних майданах, а не покладене на папір, що найчастіше с перекрученим. Хоча я любив послухати того чоловіка з поривною натурою і гострим, як бритва, розумом.

«Найбільше нашої, української, правди в Січі, – світив Бірчак кружальцями скелець, що

1 ... 44 45 46 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"