Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Борислав смiється 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав смiється"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав смiється" автора Іван Якович Франко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 78
Перейти на сторінку:
хто його знає, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi — усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по своїй волi уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторiї здавна глибоко закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили своє сумне, безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда їх розмова кiнчилася болючим, важким питанням: «Господи, чи вже ж так нам вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху порадити?» Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали, противно — ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi i по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими рiпниками або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як би можна помогти, почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвiтне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв доходили тi розмови, розбiгалися на всi боки, мов огонь по сухiй соломi. Малi хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини, — i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм, що конче треба їм деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.

— I ти тої самої спiваєш? — говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.

— От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? — вiдповiдали молодi. — Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд роботи, вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть i вривають, то все-таки вам бiльша плата, нiж нам. А їсти ми потребуємо так само, як i ви!

— Але хто ж вас навiв на такий розум, що треба собi який ратунок давати?

— А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожиємо i їм хоть щото поможемо, а ту от що! I на тiлько не можемо заробити, щоби самим прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата мала i чимраз ще меншає, а ту ще злодiїжиди хлiба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлiбця докупитися тяжко!

Ну, кажiть самi, чи можна так жити? Радше вже або зовсiм вiдразу згинути, або деяк поратуватися!

В таких словах велися звичайно розмови мiж рiпниками, i такi пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання кождому, хто мав i на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда i грижа кождого робiтника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди i нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I все те, з одного боку, давило i путало людей, непривичних до важкої працi мислення, але, з другого боку, дразнило i лютило їх, розрушувало нерухливих та рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надiї, а чим вище настроєнi були ожидания i надiї, тим бiльше уваги звертали люди на своє положення, на кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали вразливi на кожду нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями ставали тепер чимраз частiшi. Жиди тi привикли були вiддавна вважати робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої смiшно навiть говорити о якiмсь людськiм обходженнi. А й робiтники самi, звичайно вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей iз околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками вiд дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися i мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от братiї Басараби, але їх було мало, i бориславськi жиди дуже їх не любили за їх непокiрливiсть i острий язик. Але тепер нараз почало все змiнюватися. Найсмирнiшi робiтники, хлопцi й дiвчата, котрих досi можна було без найменшої унiмностi кривдити i ганьбити, — i тi, замiсть давнiх жалiбних мiн, просьб i слiз, ставилися тепер до жидiв остро та грiзно. А що найдивнiше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпiв, робив i журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружнiсть i спiвучастя всiх за одним, одного за всiми. Ненастанна, жива обмiна думок, почуття власної недолi, змiцнене i пiднесене почуттям недолi других, виродило тоту дружнiсть. Скоро тiльки жид причепився несправедливо до робiтника, почав нi з сього нi з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на жида, притишувала його то лайкою, то насмiхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливiшi та грiзнiшi крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришiв, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар, i всi вони юрбою ввалювалися до канцелярiї, обступали касiєра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили i, звичайно, ставили на своїм. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили й собi ж, але, видячи, що рiпники не уступають i не пуджаються, але, противно, чимраз бiльше роз'ятрюються, уступали. Вони наразi ще не признавалися самi собi, що положення стало вже не те i може статися грiзне, — вони ще, а особливо дрiбнi i великi властивцi, походжали собi гордо по Бориславу, спишна позирали на робiтникiв i радiсно затирали собi руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кождим днем бiльше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували нi о чiм, як тiлько о своїх спекуляцiях, ще й не снилося їм, що робiтники можуть яким-небудь способом перебуркати їм

1 ... 44 45 46 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав смiється», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав смiється"