Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Усі на кригу!

Наказ керівника нікого не заскочив зненацька. В останню хвилину кожен намагався щось узяти з собою, хапаючи що попадалося під руку. Найчастіше не то, що треба. Судно ще раз здригнулося, шарпнулося, ніби пробуючи вирватись із страшних обіймів, і знову завмерло. Здавалося, ніщо вже не вирятує його. Щораз менше видиме у темряві, воно зникало під завалом криги, що безперервно налягала на палубу. Нансен відвернувся. Він не міг бачити, як гине «Фрам».

У тривожному очікуванні минала година за годиною. Сильний вітер усе ще доносив далеке гуркотіння льоду, але біла стіна вже не посувалася далі. Пізно вночі учасники експедиції один по одному почали обережно пробиратися на судно. Кожен мав у душі надію, якої не смів виповісти вголос.

— Там трохи тепліше буде, — пояспювали товариші Нансенові, який зрештою і сам піднявся на «Фрам».

Полярники розчинили навстіж і добре закріпили усі двері кают-компанії, щоб вони, бува, не заклинилися і корабель не став для людей пасткою.

Друга половина ночі була спокійна.

Небезпека минула. «Фрам» вийшов переможцем з льодової битви. Тільки поламаний борт і потрощені стіни надбудов нагадували вранці про боротьбу судна за своє жигтя.

«Фрам» у березні 1894 р. Добре видно вітряк електрогенератора.

Крижаний вал завмер, застиг. До екіпажу «Фрама» повернувся гарний настрій. Люди, перебиваючи один одного, кепкували з себе, зі свого страху. Об'єктом жартів став, власне, Берн Бернтсеп, який не хотів нічого залишати на поталу стихії. Він хитромудро позв'язував шнурками та ремінцями кухлі, щітки, ножиці й десятки інших дрібниць. Обвішавшись цим скарбом, побрязкував ним за кожним кроком.

— Наче каталонська танцюристка з кастаньєтами, — сміялися товариші над бідолашним стерничим, який ладен був крізь землю провалитися.

— Це було добре випробування. Після того, що я пережив тієї ночі, нізащо в світі не погодився б вирушити в подорож пішки по кризі, — признався лікар Свердрупові.

— Любий наш кораблику, ти таки витримав. Це був для тебе добрий іспит, — казав Нансен, з гордістю дивлячись на своє дітище.

Тріскучий мороз не пересідався. Якось наприкінці лютого, опівдні, небо ледь зажеврілося пурпуром. А потім з кожним днем ставало дедалі рожевіше. Притихли розмови, де й подівся безтурботний сміх, навіть найзавзятіші жартівники споважніли. Всі ще запопадливіше, ніж досі, зважали на кожен жест, на кожне слово Нансена, намагаючись миттю вгадати найменше його побажання. Поглядаючи на спокійне обличчя свого керівника, на його горде, вперте чоло, полярники гнали від себе думку про те, що скоро доведеться розлучитися з ним. Вони були водночас і сповнені гордістю за свого керівника і сумні.

Того пам'ятного ранку над «Фрамом» розгулялася заметіль. Собаки рвалися в упряжці, сповнюючи повітря радісним скавучанням. Ще хвилина — і вони легко помчать, тягнучи за собою шестеро вщерть завантажених саней. Валування собак заглушало збуджені голоси людей.

— Готові?

Міцні чоловічі потиски рук, короткий, без слів, останній погляд на корабель, ляскання батога. І вже перші сани зникли, поглинуті сніговою хмарою. Швидко глухнули в заметілі прощальні вигуки і постріли. Нансена і Юхансена проводжали п'ятеро товаришів на чолі із Свердрупом. Відгодовані пси після відпочинку летіли, як змії. Лижники ледве встигали за ними. Раптом до Фрітьофа долинув крик:

— Стій, стій!

Другі сани зачепилися за гострий край льодової брили й поламалися. Довелося повертатися.

Треба було не тільки лагодити сани, але й зменшити вантаж.

— Це погана прикмета! Тепер вони не повинні вирушати в подорож!

— Ніби застереження! Але як про це сказати Нансенові? — гарячкували декотрі.

Ніхто не наважувався відверто поговорити про це з начальником експедиції. А Свердруп тільки знизував плечима:

— І не соромно ото вам? Забобонні, мов дикуни. Ми нізащо не пройшли б через Гренландію, якби звертали увагу на такі дурниці. Хіба ж можна здійснити далеку подорож, не маючи витримки? Щоб я більше не чув про якісь там «знаки долі».

Через два дні, двадцять восьмого лютого, — знову прощання. Та вже за кілька кілометрів стало зрозуміло, що й воно не останнє. За цілий день мандрівники спромоглися пройти всього лише шість кілометрів. Нансен вирішив залишити два мішки з провіантом для собак. Наступного дня двоє людей вже самі вирушать у безвість, а товариші повернуться на «Фрам». Тільки Нансен і Свердруп не занепадають духом. Капітан сліпо, беззастережно вірить у щасливу зорю друга.

— Коли ти перший повернешся на батьківщину як завойовник Північного полюса, зачекай «Фрам», не вирушай на Південний без мене, — просить він Нансена в останню хвилину.

Важко було знайти кращі слова для прощання. Свердрупова віра додала Фрітьофові сил у цей вирішальний момент.

П'ятеро людей довго стоять мовчки, не в силі відвести очей від постатей товаришів, що зникають у білій пустелі. На «Фрамі» всі ще з більшою, ніж завжди, заповзятливістю беруться до роботи, щоб хоч трохи розвіяти думки про долю товаришів і не ставити собі питань, на які ніхто