Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Позиція Української Парламентарної Репрезентації (далі – УПР), тобто депутатів імперського парламенту, обраних від русинського населення в справі розбудови єдиної незалежної української держави, була цілком лоялістською щодо монархії. Найбільш радикально налаштовані діячі говорили хіба про потенційну можливість створити коронний національний край на східногалицьких теренах. Радикалізувалася ця візія лише наприкінці 1917 р., та й то поділялася далеко не всіма політичними провідниками тогочасного «українства». Наприклад, 19 грудня голова УПР Євген Петрушевич озвучив у віденському парламенті вимогу створити окремий коронний край у складі «двоєдиної» монархії з Галичини, Буковини та інших «українських» територій[230]. З огляду на принципову утопічність така ініціатива практичних наслідків не мала. Хіба сприяла подальшому погіршенню стосунків між українцями та поляками, які непохитно обстоювали правову позицію – відновлення Польської Республіки у кордонах 1772 р.

Авторитетний сучасний дослідник говорить із цього приводу цілком ясно: Українська Парламентарна Репрезентація устами свого лідера Костя Левицького ще 9 жовтня 1918 р. (тобто лише за 3 тижні до так званого «Листопадового зриву», а фактично – авантюрної спроби захопити владу в краї, до якої вдалися екстремістськи налаштовані галичани. – Д. Я.) «висловлювалася насамперед за перебудову Австрії на федеративних засадах і лише на випадок визнання Східної Галичини приналежністю до Польщі залишала за собою право вимагати з'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщиною». «Український політичний провід, – пише той самий фахівець, – до останніх днів існування Австро-Угорської монархії все ще покладав надії на легітимне розв'язання східногалицького питання й одержання санкції на створення західноукраїнської державності з рук віденських урядовців». Науковець справедливо наголошує на причинах такої «дивної», з точки зору сучасних фальсифікаторів нашої історії, поведінки. Галицькі русини стали «жертвою» власної лояльності до Габсбурзького дому – в той час як інші національні групи встановлювали зв'язки з переможцями у війні, формували кістяк власних збройних сил та «тіньове» керівництво майбутніми національними державними утвореннями.[231]

Радикальна антипольська позиція Петрушевича стала набувати ознак політичної реальності восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії. Близько 500 представників українських політичних партій під проводом найстаршого українського парламентарія, віце-президента австрійського парламенту Юліяна Романчука ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидше ратифікувати Берестейський мир, відокремити українські землі від польських, забезпечити їхню національну автономію та політичне рівноправ'я, передати до складу Наддніпрянської України Холмщину і Підляшшя. На думку о. Нагаєвського, такі вимоги були реакцією на урядові плани забезпечити прихильність поляків в обмін на обіцянку прилучити Галичину і Холмщину до майбутньої Польщі, яка мала стати складовою частиною федерації з Австрією. Президія УПР під проводом Митрополита Андрея виступила з різким протестом проти цього плану. Власне, це був чи не перший публічний виступ першоієрарха УГКЦ з проблеми можливого переустрою двоєдиної монархії.

9 жовтня 1918 р. УПР загострила свою позицію, ухваливши заяву, головною думкою якої було: «наша дорога веде до Києва, а не до Варшави». 10 жовтня (за іншими даними – 12 жовтня), аби поставити імперську владу перед доконаним фактом, УПР ухвалила скликати 18 жовтня т. зв. «з'їзд мужів довір'я», на якому обговорити подальшу долю краю. На цій нараді був присутній і Митрополит Андрей, який підписав це рішення.[232]

Увечері 18 жовтня члени УПР, українські депутати галицького та буковинського соймів, єпископи УГКЦ, а також чільники політичних партій, проголосили створення «конституанти українських земель Австро-Угорщини» – Української Національної Ради. Склад УНРади визначили в 56 осіб, на чолі з Петрушевичем[233]. Ухвалили створити три так званих делегатури: Галицьку (керівник Кость Левицький, осідок – Львів), Буковинську (Попович, Чернівці), Віденську (Петрушевич, Відень). Завдання останньої полягало в тому, щоби «стати не делегацією У. Н. Ради, але таки українським сеймом і від перших днів, коли ми тут перейняли владу, підняти законодатну працю», добитися формальної передачі влади від уряду, опікуватися встановленням стосунків з іншими державами та керувати діяльністю Галицької і Буковинської делегатур[234]. Треба підкреслити: формально в цей момент вони діяли в правовому полі, що існувало, – цісарський маніфест від 16 жовтня гарантував українцям право на самовизначення.

Оприлюднена програмна декларація УНРади містила «основні правові і соціально-економічні засади молодої держави». Серед них – політична та економічна рівність усіх громадян, без огляду на національність, мову, конфесійну належність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного виборчого права, а також право представництва так званих «нацменшин» в уряді[235]. Обіцялися «справедлива земельна реформа», вибори до крайового парламенту тощо.

Деякі драматичні обставини ухвалення Декларації описав очевидець – чільний діяч УСДП Антін Чернецький. Він, зокрема, розповів про ключову роль, яку відіграв у процесі підготовки та ухвалення документа його «однопартієць», лідер наддніпрянських соціал-демократів Винниченко. За словами Чернецького, учасники зустрічі впродовж усієї ночі гарячково обговорювали засадничі ідеї декларації, яку наступного дня повинна була ухвалити УНРада. Більшість – усупереч позиції соціал-демократів – обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм у складі Австро-Угорщини.