Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — Що, і таке буває? — здивувалася я. — Як же вирішуються такі суперечки?

 — Найчастіше той, хто зайняв чуже житло, просто переїздить до якогось іншого по сусідству. Тут багато порожніх будинків та квартир.

 — А як взагалі усе це виникло? — спитала я.

 — Що “усе це”? — не зрозумів Макс.

 — Ну, будинки, магазини, парк… Хтось це будував, облаштовував? Чи воно з’явилося саме по собі, як копія того, іншого світу?

 Він подумав трохи.

 — Знаєш, я якось не замислювався над тим. Але, здавалося, все це було тут завжди. Хоча, наприклад, одного ранку я йшов на роботу і побачив магазинчик, котрого ще вчора на цьому місці не було. Він неначе із-під землі виріс. Такий, знаєш, ошатний вагончик з червоним дахом, петунії у горщиках над ґанком висять. Продавчиня у білому фартушку посміхається… Я ще подумав — може, він завжди тут стояв, а я досі просто був неуважним і його не помічав?

 — А давно ти тут? — нарешті наважилася озвучити питання, яке цілий ранок крутилося на язиці.

 — З сімнадцятого року.

 — А як… — я почала було і затнулася, бо пригадала — Макс учора сказав, що не хоче розповідати, чому сюди потрапив.

Він все зрозумів, але зробив вигляд, що нічого особливого не трапилося. Зібрав чашки, сполоснув їх водою з тієї ж пляшки і вилив  їхній вміст в невелику емальовану миску.

 — Ну що, ходімо? — промовив з ентузіазмом, хоча ця бадьорість і видалася мені дещо награною.

 — Куди?

 — Покажу, де будемо працювати…

Це місце виявилося підвалом. Ми спустилися по сходах униз, в коридор, де слабо миготіла одна-єдина лампочка. Мені знову стало трохи не по собі.

 — Ну що ж, — Макс театральним жестом дістав з кишені ключ і відчинив двері, на яких тьмяно виблискувала синя фарба — немов у лікарні чи якомусь іншому не дуже веселому місці. — Заходь, будь як удома.

За дверима була темрява.

 — А що тут? — я відчула, що волосся на моїй голові починає ворушитися.

 — Кімната, де я зберігаю тіла занадто допитливих дівчат, — зловісно пршепотів він і тут же засміявся, помітивши подив на моєму обличчі. — А що, злякалася? Це наша студія!

І клацнув вимикачем —  гордо, як господар, демонструючи мені те, що знаходилося за дверима...