Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Шукаючи дрова, я вперше за два тижні вийшла на галявину перед кінотеатром, де тепер ховають померлих із нашого кварталу. Поміж дрібними уламками й кратерами від обстрілів — три подвійні могили, три подружжя, три самогубства. Якась закутана літня жінка присіла на камені й, без упину киваючи головою, з гіркою втіхою почала розповідати про померлих. У крайній могилі справа лежать ортсгруппенляйтер із дружиною (револьвер). У могилі посередині, та, що з кількома зів’ялими гілками бузку, — оберстлейтенант із дружиною (отрута). Про подружжя в третій могилі стара нічого не знає, але хтось запхав у пісок поліно і червоним олівцем вивів на ньому «2 Мюллери». В одинарній могилі лежить та жінка, яка вистрибнула з четвертого поверху, тікаючи від іванів. Зверху стоїть щось на кшталт хреста з двох білих шліфованих дверних панелей, скріплених посередині дротом. Я відчула клубок у горлі. Чому форма хреста справляє на нас таке сильне враження? Навіть якщо ми вже не можемо назвати себе християнами? Накотили ранні дитячі спогади. Я раптом побачила і почула панну Дреєр, яка зі сльозами на очах переповідала нам у нескінченних деталях страсті Христові… Для нас, вихованих у християнстві західних європейців, на хресті завжди висітиме Бог, навіть якщо це лише дві дверні панелі, скріплені шматком дроту.

Довкола грязюка, кінське лайно і дитячі забави. Чи можна це назвати забавами? Діти туляться по кутках, зиркають на нас, пошепки перемовляючись. Якщо чути голосну мову, то це напевно росіянин. Один крокував повз, ніс перекинуті через руку штори. Прокричав нам услід якусь непристойність. Тепер вони трапляються поодинці або в загонах, які марширують геть. Грубо і виклично звучать нам їхні пісні.

За два отримані буханці я дала пекареві 70 пфенніґів. Це було доволі незвично. Почувалась так, ніби дала йому якийсь непотріб; я все не наважуюся вважати наші гроші справжніми. Ерна з пекарні позбирала всі «Посвідки домашнього господарства»[21], записала перелік імен і кількість мешканців, що лишилися в будинку. Мабуть, невдовзі з’являться продуктові картки. Ерна причепурилася, прийшла в літній квітчастій сукні: незвично таке бачити після двох тижнів, коли жінки наважувалися виходити надвір тільки брудними й у лахмітті. Мені б теж хотілося нову сукню. Людям поки не віриться, що росіяни більше не стукатимуть у наші двері, не розсідатимуться на канапах або в кріслах. Я ґрунтовно відчистила кімнату, знайшла під ліжком радянську зірочку з червоного скла і презерватив у паперовій упаковці. Хто загубив друге, я гадки не маю. Я і уявити не могла, що вони про них знають. Хай там як, тим, щоб використати це з німецькими жінками, вони не переймалися.

Грамофон забрали, як і рекламні платівки текстильної фірми («… і панянка, і малюк — всі собі щось тут знайдуть…»). Але в нас лишилося загалом 43 платівки з класичною музикою: від Баха до Пфіцнера, а ще половина Лоенґріна. Навіть накривка програвача, яку розбив Анатоль, залишилася, і ми з вдячністю використаємо її для розпалу печі.

Зараз вечір, середа, 9 травня. Я пишу, вмостившись на підвіконні. Надворі літо, темно зеленіє клен, а вулиця чисто підметена і порожня. Я користаюсь залишками денного світла, бо тепер треба економити свічки. Ніхто не принесе нам нових.

Не буде більше і горілки, цукру, масла, м’яса. Якби ж то дістатися до картоплі! Та ніхто ще не наважується розбирати барикаду перед підвальними дверима. Бо ж невідомо, чи не повернуться вони; а може, прийдуть і нові війська. Вдова без кінця читає проповіді, але не про польові лілії, які тільки й можуть слугувати нам прикладом. Вона з острахом снує думки про майбутнє, в якому всі ми голодуватимемо; а коли я попросила другу тарілку горохової юшки, вони з паном Паулі перезирнулися.

В моє писання вклинюється гуркіт зеніток. Кажуть, вони проводять репетицію переможного параду, на який мають прибути й американці. Цілком можливо. Хай собі святкують, нас це геть не стосується. Ми капітулювали. Але я все одно відчуваю жагу до життя.

Пізніше; ніч. Я пишу при свічці, з компресом на чолі. Близько восьмої вечора в наші передні двері почали гатити кулаками: «Вогонь! Вогонь!» Ми — на вулицю. Надворі яскраве сяйво. Полум’я перекинулося зі зруйнованого підвалу двома будинками далі і вже облизувало брандмауер сусіднього дому. Їдкий дим вирвався з діри в руїнах і виповз на вулицю. Кишіло тінями, цивільними. Навколо зойки й крики.

Що робити? Води катма. Вогнище пожежі — внизу, в руїнах підвалу. Повітря розжарене, здійнявся вітер — так, як у ночі бомбардувань. Тому ніхто й не стривожився. Запропонували: «Задавити». «Закидати вогонь уламками». Відразу сформувалося два живі ланцюги. Шматки каміння переходили з рук у руки. Останній кидав каменюки у вогонь. Хтось закричав, що треба поспішати, бо скоро дев’ята — о дев’ятій цивільні мають зникнути з вулиці.

Кілька постатей прикотили звідкись бочку, ми черпали з неї відрами смердючу рідину. Передаючи мені відро, одна пані випадково зацідила мені обідком у вилицю. З очей мені посипалися іскри, я похитнулася і відійшла до купи каміння — поховальна ротонда — на галявинці поруч, присіла. Якась жінка підійшла до мене, сіла збоку й монотонним голосом повідомила, що «ті, що внизу», офіцер із дружиною, отруїлися ціаністим калієм. Я вже про це знала, але не стала перебивати жінку: «Ані труни, нічого, — провадила вона. — Їх просто загорнули в папір для світломаскування і обв’язали стрічкою. В них не було навіть простирадл на ліжках — вони просто вселилися сюди після бомбардувань. Не мали нічого». Але принаймні отруту таки приберегли.

В мене паморочилося в голові, я буквально відчувала, як на чолі росте ґуля. Вогонь скоро локалізували і загасили. Я долучилася до галасливої юрби і дізналася причину пожежі: торговець делікатесами, який раніше мав крамницю в зруйнованому будинку, залишив у напівзбереженому підвалі рештки свого винного погреба. Росіяни його виявили, чи то пак винюшкували, й почали вичищати полиці зі свічками в руках. Тоді, мабуть, соломою з-під пляшки зачепили якийсь гнотик, і з нього поволі почалася пожежа. Один чоловік повідомив: «П’яні, як свині, ті хлопці довго лежали в стічній канаві. Я сам бачив: один із них, який іще трохи тримався на ногах, пройшовся вздовж ряду лежачих і познімав з рук товаришів годинники». Всі засміялися.

Тепер я лежу в ліжку, пишу і прикладаю холод до своєї ґулі. Завтра ми плануємо велику вилазку у Шоненберґ через увесь Берлін.

Четвер, 10 травня 1945

Ранок минув за домашньою