Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Убогі слова, вас не досить.

Ми піднялися через цвинтар до [парку] Гайзенгайде, з довгими рядами однакових могил у жовтому піску з часу останнього великого авіанальоту в березні. Літнє сонце палило. Парк був порожнім. Наші свого часу повалили дерева, щоб звільнити поле для стрільби. Довкола — траншеї, всипані шматтям, пляшками, бляшанками, дротом, боєприпасами. На одній лавці присіло двоє росіян із дівчиною. Рідко коли росіяни ходять поодинці. Удвох вони, мабуть, почуваються певніше. Далі — через колись густо заселені робітничі вулиці. Тепер можна повірити, що ті десять тисяч людей, які тут жили, кудись перебралися або померли; вулиці здаються такими мовчазними, а будинки — замкнутими і відгородженими від світу. Жодного живого звуку — ані людського, ані тваринного. Не чути й машин, радіо чи трамваїв. Лише обтяжлива тиша, в якій відлунює кожен наш крок. Якщо хтось і дивиться на нас зі своїх будинків, то робить це потай. У вікнах — жодного обличчя.

Далі починається район Шонеберґ. Зараз побачимо, чи можна йти далі, чи вистояв один із мостів на західний бік — той, по якому ходять трамваї. Ми вперше бачимо червоні стяги на деяких будинках, ба більше, — їх, скоріше за все, поробили з нацистських прапорів зі свастикою: іноді ще видно темнувате коло, звідки відпороли білу тканину з чорним знаком. Прапорці — а хіба в нашій країні буває інакше? — дбайливо підторочила жіноча рука.

Дорогою повсюди сліди перебування військ: випатрані автівки, згорілі танки, погнуті лафети. То тут, то там якісь таблички, плакати російською: святкування Першого травня, Сталін, Перемога. Але й тут нікого. Іноді проскочить якась нещасна істота: чоловік із короткими рукавами, розпатлана жінка. Ніхто не звертає на нас особливої уваги. Босоніж? По Берліну? Я ще ніколи не бачила, щоб так ішла жінка. На мості досі барикада з уламків каменів. Ми прослизнули крізь щілину. Моє серце при цьому голосно калатало.

Сліпуче сонце. Міст порожній. Ми зачаїлися, розглядали залізничний насип унизу. Лабіринт солом’яно-жовтих колій, поміж ними — метрові кратери. Шматки погнутих рейок стирчать у повітря. Оббивка і тканина набубнявіли й вивалюються назовні з розбомблених спальних вагонів і вагонів-ресторанів. Нависла спека. Над коліями — пожежний сморід. Довкола пустка і занехаяність, ані подуву життя. Це — труп Берліна.

Далі вглиб Шонеберґу. У дверях то тут, то там — жінка або дівчина: порожні очі, риси розмиті й одутлі. По них я можу відчитати, що війна пішла звідси лише кілька днів тому. Вони ще не прийшли до тями, ще й досі затуркані, як і ми минулими днями.

Ми пробігли Потсдамською вулицею повз почорнілі від пожеж установи, порожні висотки, купи сміття.

На якомусь розі зворушлива картина: перед однією з величезних сміттєвих куп дві старі-старезні жінки збирають бруд лопатками для вугілля і складають його в невеликий візок. Таким темпом їм знадобляться тижні, щоб розібрати бодай одну гірку. В них вузлуваті руки. Хтозна, може, й доведуть справу до кінця.

Парк Кляйста нагадує пустелю. Під аркадами валяються ганчір’я, матраци і випатрана оббивка салонів машин. Всюди купи нечистот, навколо яких рояться й дзижчать мухи. В глибині — недобудований висотний бункер, наче їжак у оточенні залізних шпичаків. Мабуть, мав захищати нас від бомб на сьомий рік війни. Двоє цивільних витягують із купи поліна, один із них розпилює їх на менші, підйомні бруски. Все належить усім. Пилка жалібно скрипить посеред тиші. Ми з удовою мимоволі перейшли на шепіт, у горлах у нас пересохло: мертве місто перекрило дихання. В повітрі повно пилюки, всі дерева наче посипані білою пудрою, прошиті пострілами й важко покалічені. Німецька тінь поспішила повз нас, тягнучи за собою постіль. На виході з парку — російська могила, обтягнута дротом. І знову на ній яскраво-червона дерев’яна стела, а посередині пласка гранітна плита, на якій пензлем, вмоченим у вапно, написано, що тут спочивають герої, які полягли за батьківщину. Ґєрої, — так вимовляється це слово. Heros, Helden. Це звучить так по-прусськи.

Двадцять хвилин потому ми стояли перед будинком, де живуть друзі вдови. «Був в одному корпусі з моїм чоловіком», — пояснила вдова: штудієнрат, учитель середньої школи, класичний філолог, одружений. Дім здається повністю мертвим. Парадні двері забито дошками. Шукаючи чорний вхід, ми наштовхнулися на жінку, яка задерла спідницю й безцеремонно справляла малу потребу в закутку двора просто на наших очах. Це теж річ, яку я вперше так відкрито бачу в Берліні. Нарешті ми знайшли вхід, піднялися на два поверхи вище, замість пароля назвали ім’я вдови… Всередині шум, кроки й шепіт, аж доки за дверима зрозуміли, хто прийшов. Тоді двері відчиняються — ми обіймаємось, я притискаюся обличчям до зовсім чужого обличчя, бо ж раніше ніколи не бачила цих людей. Це — дружина штудієнрата, того вчителя, за нею з’являється й її чоловік, простягає до нас руки, запрошує зайти. Вдова гарячково торохтить, слова їй плутаються, інша жінка також говорить, ніхто нікого не слухає. Минає трохи часу, доки ми нарешті сідаємо в єдиній придатній до життя кімнаті. В квартирі гуляє сильний протяг. Ми витягаємо з торбини скибки хліба, перемащені маслом, пропонуємо господарям. Обоє здивовані. Тут хліба ще нікому не давали, від росіян уже теж нічого не лишилося. На стереотипне запитання: «А тебе вони часто..?» господиня дому з яскравими східно-прусськими інтонаціями відказує:

— Мене? Та тільки раз, ще в перший день. Після цього ми закрилися у бомбосховищі, внизу в нас був великий кадуб, повний води.

Сюди переможці прийшли пізніше, а пішли раніше, тож усе минулося швидко.

З чого вони обоє живуть?

— О, та в нас іще є мішечок крупи і кілька картоплин. Ну, і так, наш кінь!

Кінь? Вони сміються, і господиня розповідає, унаочнюючи все жестами: коли ще на вулиці були німецькі війська, хтось забіг у підвал із радісною звісткою, що на вулиці смертельно поранило коня. Миттю вся підвальна громада висипала на вулицю. Кінь іще бився в агонії й крутив очима, коли перші кухонні й кишенькові ножі врізалися в його тіло, звісно, під час стрілянини. Кожен різав і патрав там, де почав. Коли дружина вчителя потягнулася рукою туди, де зблискував жовтий шар жиру, її різонули кишеньковим ножем по пальцях: «Куди лізеш! Ріж біля себе!» Жінці вдалося відпиляти важкий, майже в три кілограми, шмат м’яса.

— Ну, а тим,