Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Ми бурхливо її привітали. З’явилася пляшка бордо. Ми пили, бажали господині довгих років житія, вдова хизувалася порівнянням із українкою — ми вже не стримувалися.

Ми знову і знову прощалися. Штудієнрат нипав кімнатою, щось шукаючи, щоб нам подарувати, віддячити за хліб із маслом, але нічого не знайшов.

Тоді ми вирушили в баварський квартал, бо ж хотіли ще навідати мою подругу Ґізелу. Нескінченні ряди німецьких легкових машин перегороджували вулиці, майже всі випатрані. З іншого боку відкрилася одна перукарня; папірець повідомляє, що перукар стриже чоловіків, а також миє голови жінкам, якщо ті принесуть теплу воду. Ми справді розгледіли в глибині напівтемного приміщення клієнта і ще одного чоловіка, який вистрибував довкола з ножицями в руках. Перша ознака життя в трупі міста.

Піднялися сходами до Ґізели. Я стукала і кликала, аж тремтячи від хвилювання. І знову обличчя до обличчя; при цьому раніше ми хіба потискали одна одній руки.

Ґізела була не сама. Вона прийняла двох юних дівчаток, яких до неї відправив один знайомий: двоє студенток-утікачок із Бреслау. Вони мовчки сиділи в майже порожній, хоч і чистій, кімнаті без вікон.

Після першого обміну схвильованими репліками знову запала тиша. Я відчула: тут панує горе. В обох юних дівчат під очима чорні кола. А те, що вони розповіли, було таким безнадійним і болючим. Обох, говорить Ґізела на балконі, куди вона мене витягнула, росіяни позбавили цноти, і їм довелося пережити не по одному зґвалтуванню. Відтоді в білявої Герти, щойно двадцятилітньої, постійні болі й вона не знає, що робити. Вона часто плаче, каже Ґізела. Про своїх родичів Герта нічого не знає, вони пороз’їжджалися з Сілезії хто куди. Граційна Бріґітта, якій лише дев’ятнадцять, лікує душевні рани злісним цинізмом. Вона бризкає жовчю й ненавистю, вважає життя брудним, а всіх людей — ідеться, звісно, про чоловіків, — свиньми. Вона хоче втекти якнайдалі, кудись, де немає уніформ, на самий вигляд яких у неї починає калатати серце.

Сама ж Ґізела зуміла вціліти завдяки трюку, про який я почула, на жаль, надто пізно. Перед тим як стати редакторкою, вона мала акторські амбіції й колись на заняттях навчилася трохи гримувати. Отож у підвалі вона намалювала собі на обличчі прекрасну маску старої баби, а волосся сховала під хусткою. Коли росіяни прийшли і почали світити на обох юних студенток ліхтариками, то Ґізелу з її вугільними зморшками залишили на ліжку: «А ти, бабушка, спати». Я мимоволі засміялася, але відразу ж вгамувала веселощі, — надто похмурими, надто згірченими були погляди обох дівчат.

Ці двоє навіки позбавлені перших ягід кохання. Хто починає з останніх, і то так по-злому, більше ніколи не затремтить від першого дотику. Його звали Пауль, — того хлопця, про якого я зараз думаю; йому було сімнадцять, коли він підштовхнув мене в тінь незнайомої брами на Ульменштрасе. Ми саме поверталися зі шкільного концерту (здається, Шуберт), іще зігріті музикою, про яку не знали що сказати. Ми обоє були недосвідченими; зуби притискалися до зубів, доки я довірливо очікувала дива, яке мав принести поцілунок. Аж раптом я помітила, що моє волосся розпустилося. Застібка, яка мала бути на потилиці, кудись зникла.

Який жах! Я струшувала сукню і комір. Пауль обмацував у темряві бруківку. Я допомагала йому шукати, наші руки зіштовхувалися й торкалися, але тепер уже зовсім холодно. Застібку для волосся ми так і не знайшли. Мабуть, я загубила її ще дорогою. Це була неймовірна прикрість. Мама відразу все помітить, почне мене розпитувати й пильно розглядати. І чи не викаже моє обличчя того, що саме ми з Паулем робили коло брами? Ми квапливо розійшлися, раптово спантеличені, й більше ніколи не наближалися одне до одного. І все ж ці сором’язливі хвилини в проході коло брами зберігали для мене іскристу принадність.

Після годинного гостювання — довге прощання. Нині розходитися з друзями дуже важко, бо ж ніколи не знаєш, коли і як ви знову зустрінетесь. Стільки всього може статися. І все ж я запросила Ґізелу до нас завтра. Вдова теж запросила своїх друзів. Ми спробуємо дістати для них окраєць хліба.

Назад; тією самою безлюдною, довгою і запилюженою дорогою. Вдові раптом стало всього забагато, ноги в неї гуділи, нам доводилося кілька разів присідати на бордюр. Я ж пленталася, ніби під тягарем вагою в центнер; у мене було відчуття, що Берлін уже ніколи не відродиться і ми до кінця життя залишимось такими-от щурами на звалищі. Вперше до мене підкралася думка покинути це місто, пошукати собі дах і хліб десь інде — там, де ще лишилися повітря та краєвиди.

В парку ми присіли на лавці. Коло нас сиділа молода жінка, яка вивела погуляти двох хлоп’ят. Підійшов якийсь росіянин, помахав незмінному супутнику, другому росіянину, і сказав йому російською:

— Ходи сюди, тут діти. Це єдині, з ким тут можна говорити.

Мати стенула плечима і налякано глипнула на нас. Звісно, між чоловіками і двома малюками зав’язалася розмова; дітлахи спокійно дозволили дядькам взяти себе на коліна і погойдати під російську пісеньку-гоцалку.

Тоді один зі солдатів звернувся до мене і наймиролюбнішим тоном на світі сказав російською:

— Яка різниця, хто з вами спить. Хуй — це хуй (Цього вислову з притаманною його селянській натурі грубістю мене навчив Анатоль).

Мені довелося стримувати себе, щоб зберегти на обличчі вираз «ніхт-ферштеєн», на який очікував хлопець. Отож я просто усміхалася, у відповідь на що обидва чоловіки голосно розреготалися. Та прóшу дуже!

Вдома. Ноги гудуть від утоми. Пан Паулі сидів на своєму кріслі перед вікном, виглядаючи нас. Він усе не йняв віри, що за три години прогулянки нам трапилося лише кілька росіян, які просто собі блукали. Він гадав, що в центрі досі кишить солдатами. Ми теж заднім числом дуже з цього дивувалися й розмірковували, куди ж поділися всі переможці. Ми глибоко вдихали чисте повітря свого закутка і, здригаючись, згадували запилюжену безлюдність Шонебергу.

Тільки заснути мені було тяжко. Похмурі думки. Сумний день.

П’ятниця, 11 травня 1945

Хатня робота. Ми замочили прання, почистили наші останні картоплини з кухонних запасів. Панна Бен передала нам нові продуктові картки. Їх надруковано на газетному папері німецькою та російською мовами. Є шаблон для дорослих і другий для дітей до 14 років.

Я поклала картку поруч і виписую денний раціон: 200 грамів хліба, 400 грамів картоплі, 10 грамів цукру, 10 грамів солі,