Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Побачивши чергу біля торговця овочами, я теж стала і отримала на наші картки червоні буряки і суху картоплю. В черзі ті-таки чутки, що й коло насоса: всі тепер зрікаються Адольфа, ніхто вже до цього не причетний. Всіх переслідували, ніхто не доносив.

А я сама була за? Проти? Мабуть, десь посередині; вдихала повітря, яке нас оточувало й забарвлювало, хотіли ми того чи ні. На це мені вказав Париж чи то пак один юний студент, якого я зустріла на третьому році гітлерівської доби в Люксембурзьких садах. Ми втекли від зливи під крону дерева. Заговорили французькою й одразу ж виявили, що обоє — іноземці. А звідки? З жартиками і підколюваннями ми почали висловлювати припущення. Колір мого волосся наштовхнув його на думку, що я шведка, я ж натомість припустила, що він монакієць: я тільки нещодавно дізналася, що так можна називати громадян Монако, і мені це здавалося кумедним.

Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ми рушили, і я почала йти приставним кроком, щоб підлаштуватися під його ходу. Він зупинився і вигукнув: «Ah, une fille du Führer!», себто «донька Гітлера». Німкеня, яку миттю викрили, адже вона спробувала марширувати в одному темпі з супутником. Жартики й підколювання скінчилися. Бо тепер представився і юнак: він не монакієць, а голландець і єврей. Про що ми могли після цього говорити? Ми розійшлися вже на наступному повороті. Ця пригода залишила по собі гіркий післясмак, і я ще довго її перетравлювала.

Мені раптом спало на думку, що я вже доволі давно нічого не чула про подружжя Ґольців, сусідів по підвалу з мого колишнього будинку, який згорів ущент; обоє були вірними партійцями. Я пройшла на кілька будинків далі, але мої розпитування були марними; тільки дізналася від сусідів, які після нескінченного гупоту в двері прочинили їх на ширину ланцюжка, що пан і пані Ґольц непомітно виїхали; та й добре, додали вони насамкінець, бо нещодавно росіяни вже шукали чоловіка, на якого, мабуть, донесли.

Вже майже під вечір у наші двері постукали й покликали мене. На мій превеликий подив, це виявилася майже забута постать із нашого підвального минулого — Зиґізмунд, співець перемоги, який звідкись почув, що в мене є зв’язки з «вищими росіянами». Він хотів дізнатися, чи це правда, що всі колишні члени партії мають добровільно зголоситися на роботу, інакше їх приставлять до стіни. Довкола стільки чуток, що за всім неможливо устежити. Я сказала йому, що нічого про це не знаю, а крім того, не вірю, що щось таке планується, — йому варто перечекати. Чоловіка заледве можна було впізнати. Штани звисали зі схудлого тіла, він справляв жалюгідне і неохайне враження. Вдова прочитала йому нотацію про шкоду від попутництва — мовляв, тепер він і сам бачить, що з цього всього вийшло… Зиґізмунд — я і досі не знаю його справжнього імені — вислухав усе покірно, попросив іще шматок хліба. Його він теж отримав. А коли він уже пішов, через це почалася родинна сварка. Пан Паулі лютував і кричав, що з боку вдови це просто-таки немислимо — ще й давати щось цьому типові; врешті саме він винен у цьому бедламі, й хоч би як погано йому було, то й того замало; арештувати його треба, відібрати продуктову картку. (Звісно, сам Паулі був завжди проти, адже в нього протестний дух: «заперечення усього»[22]. Хоч із того, що я поки побачила, немає на землі нічого, що б він беззаперечно підтримував.) Так, тепер нікому до Зиґізмунда вже немає діла. Тут, у будинку, він більше не має права з’являтися, бо йому відразу заткнуть рота; ніхто не хоче з ним знатися. А будь-хто в такому самому становищі відхреститься від нього ще швидше. Мабуть, йому це все здається страшним і незрозумілим. Я теж його гостро вичитала, і в цю мить мене це дратує. Як дійшло до того, що мене заражають всі настрої плебсу? Вічне повторення: «Осанно! Розіпни!»

Півгодини тому, вже сутінки, і раптом постріли. Далекий пронизливий жіночий крик: «Допоможіть!» Ми навіть із вікна не визирнули. Для чого? Втім, це й добре; ще одне нагадування про потребу бути пильними.

Субота, 12 травня 1945

Перед обідом уся спільнота мешканців — офіційно це знову так називається — викопала в задньому саду, який я в своїх фантазіях уже облаштувала як цвинтар, яму — але тільки для нашого сміття, гори якого повиростали навколо смітників. Бадьорий робочий запал, веселі розмови, всі почувалися легко, люди раділи корисній діяльності. Це так дивно, що більше ніхто не мусить іти «на роботу», що так чи так у всіх вимушена відпустка, і подружжя від ранку й до ночі разом.

Після цього я поприбирала у вітальні, повідтирала плювки росіян, сліди взуттєвої вакси і рештки кінського гною з дощок. Від цього я добряче зголодніла. В нас іще є трохи гороху і борошна. Вдова додає туди трохи топленого масла, що лишилося з уже згірклих запасів від Фольксштурму й пана Паулі.

Коли прийшли наші гості з Шонеберга, квартира сяяла як нова копійка. Вони ішли разом, хоча моя подруга Ґізела раніше ніколи не бачила друзів удови. Всі троє помилися, зробили охайні зачіски, вбралися в чисте. Вони йшли тією ж дорогою, що й ми, і бачили те саме: майже безлюдно, декілька випадкових росіян, а поза тим — пустка і тиша. Ми гостили їх слабенькою кавою і шматочками жиру для кожного: щедрий стіл!

Ми з Ґізелою сіли погомоніти у вітальні: я хотіла знати, як вона уявляє собі подальше життя. Доволі похмуро. Її західноєвропейський світ, занурений у мистецтво й культуру, світ, що тільки і має для неї цінність, тепер занепадає. Вона почувається надто втомленою зсередини, щоб починати все з початку. Не вірить, що для відокремленого індивіда ще залишається простір, щоб дихати чи просто працювати інтелектуально. Ні, на веронал[23] або ще якусь отруту вона не піде. Хоче вистояти, навіть без мужності й радості. Вона говорила про те, що хоче знайти «божественне» в собі, примиритися з власними глибинами і віднайти там спокуту. Ґізела недоїдає, має глибокі тіні під очима і муситиме й далі голодувати з обома юними дівчатками, яких узяла до себе, — і