Читати книгу - "Нічний репортер"

— Ані слова! Гадаю, куль вистачить на тебе і на всіх твоїх бовдурів.

Він заплямкав великими пухкими губами, на яких з’явилися маленькі бульбашки слини. В очах його страх змінювався злістю, потім блимнула іскра хвилевої рішучості, але миттю зникла. Там, у лазничці, я помітив невелике вентиляційне вікно, крізь яке я міг легко вилізти. То було єдине незаґратоване віконце.

— Вставай! — звелів я.

Він, крекчучи й витираючи хустинкою обличчя, підвівся. Коли побачив на хустинці кров, прохрипів:

— Це тобі так не минеться... Нє... не минеться...

— Добре. Я це запам’ятаю. Човгай до лазнички.

Він завмер:

— Що ти збираєшся зробити?

— Не переживай. Того, що ви зробили з бідною дівчиною, я не зроблю.

Я заштовхав його до лазнички і прикрив за нами двері. Він був наляканий не на жарт. А в лазничці вже тіла не було. На кахлях виднілася вода.

— Куди ви її поділи?

— Якщо будеш себе погано поводити, то підкинуть тобі. А як ні, то закопають десь у лісі.

— Руки за спину, — звелів я.

Він слухняно заклав руки за спину, а я скрутив їх рушником. Другого рушника я заштовхав йому до писка, а тоді, розвернувши його спиною до себе, оглушив руків’ям кольта. Старий важко осунувся на кахлі, я дбайливо його підтримав, щоб чого доброго не розвалив собі макітру. Хоча, мабуть, це було зайвим. Далі я хутко видерся до вікна, легко вліз у нього і вивалився на грядки з квітами, при цьому за­губивши кольт, але шукати його не став. У суцільній темряві перебіг двір до авта. Ключ стримів у запалюванні. Але в гаражі стояло ще одне авто — синій «паккард». Я роззирнувся і побачив на полицях гаражу розкладені інструменти, зна­йшов ножиці для різання бляхи і проколов ними усі ши­и. Потім дорогою до авта поглянув на будинок — Бузкова, 8. Чудово. Я сів за кермо і з тремтячим серцем крутнув ключ. Мотор слухняно задеркотів, я розвернувся і дав газу. У дзеркальці побачив, як на звук мотора вилетіли з будинку бандити. Стріляти вони не відважилися з огляду на сусідів, а від­разу кинулися до другого авта.

Я виїхав на Личаківську і спинився біля кнайпи пана Свистуна «Під Зіркою», куди вчащала молода богема, якій така мистецька кнайпа, як «Атляс», була не по кишені. Не раз ходив сюди і я. Власником кнайпи був старий кульгавий українець Свистун, що мав неабиякі амбіції дорівнятися «Ат­лясові» і в цьому своєму прагненні зайшов так далеко, що незабаром став офірою дотепних відвідувачів. Молоді літератори знайшли вагомі аргументи, аби переконати Свистуна, що завдяки саме їм він хутко стане славним так само, як і його шиночок. Адже всі вони, за їхніми словами, майбутні зірки, і це зараз тільки вони страждають від безгрошів’я, а ось завтра... О, завтра все може помінятися. Влаштовуючи в кнайпі різні забави, митці напоювали пихою власника, і він уже бачив себе славним меценатом, опікуном талантів. З цією шляхетною метою частенько поїв своїх гостей без­коштовно.

Хоч година була пізня, але кнайпа була повна.

— Марку! Як ся маєш! — загукали до мене давні знайомі. — Ходи до нас!

Іншого разу я б з радістю так і зробив, але ні, не зараз. Я підійшов до бару, замовив шкалик горілки і запитав, чи можу скористатися телефоном. Свистун кивнув на запліччя, там у тісній комірчині був апарат. Я зачинив за собою двері і набрав номер батька Ірени. За хвилю почув його розморений голос:

— Гальо! Яка там хулєра так пізно дзеленькає?

— То Марко. Я довідався те, що ви просили.

Він відразу збадьорився:

— Ов! А як?

— Мене викрали його люди, але я втік.

— Нагадай, як він був записаний в Томашевича.

— NM. Але справжні ініціали LK.

—LK? Курва! А ті, що тебе викрали, — тупий бурмило з бурячковою пикою і білим волоссям, а другий глист?

— Так.

— То може бути хіба Людвіґ Кромбах! Вони тебе завезли до свого казина?

— Ні. До якоїсь хати. Бузкова, 8. Ви їх усіх там застанете, бо авта в них нема.

— Де, курва, та Бузкова?

Я пояснив і додав:

— Емілія там.

— Жива?

— Ні.

— Ото худобина! — він вилаявся.

— Ще одна річ: водій Ірени працює на нього. Він записав нашу... розмову і передав йому.

Він знову вилаявся і поклав слухавку. Я перехилив келишок і зателефонував Обуху.

— Нарешті! — зрадів він. — Живий, здоровий? Я чув вашу розмову, наказав Радомському далі слухати, вхопив авто і помчав до тебе, але вже було пізно. Тепер сиджу чекаю від тебе звістки.

Я розповів про свою пригоду, переказав розмову з Кромбахом і назвав адресу.

— Але, може, вам туди не варто дуже квапитися, — додав я. — Хай би вони там між собою трішки постріляли. Менше вам клопоту буде.

— Шляк трафить! Я знав, що ти хитрий жук! Але щоб аж такий? — він аж кипів від обурення.

— До першого пострілу прошу не втручатися, — спокійним голосом попереджав я. — Інакше підставиш мене. А я тоді не зможу тобі ще чимало цікавого розповісти.

— Іди ти під три чорти!

Кумплі й далі кликали мене, але я вирішив цю ніч провести інакше і набрав номер Ірени. Вона відізвалася заспаним голосом і була дуже здивована з мого дзвінка.

— Що трапилося?

— Ти сама?

— Сама-а.

— Справді сама?

— А що таке? Чому ти так випитуєш?

— По телефону не скажу.

— Можеш приїхати, якщо це так пильно.

— Добре. Їду.

7

Я натиснув ґудзик дзвінка, за дверима пролунало гарчання. Ірена відчинила двері і наказала псові лежати. Була вбрана в білосніжну піжаму, оторочену білим пінявим хутром.

— Ти мене перелякав своїм дзвінком, — вона пригорнулася до мене і обвила шию руками. Ми поцілувалися і рушили, обнявшись, до вітальні.

— Дай щось випити, — сказав я, вмощуючись на канапі.

Вона принесла віскі і сіла поруч. Я розлив по келишках, ми випили.

— Ну? — вона поклала руку мені на коліно. — Кажи щось.

— Сьогодні в мене насичений день. Спочатку я мав зустріч із твоїм батьком, який мене попросив знайти п’ятого акціонера. А коли я повернувся додому, мене викрали якісь темні типи. Згодом з’ясувалося, що вони якраз і працюють на того п’ятого.

— Хто ж він?

— Не назвався. Але твій батько думає, що то Людвіґ Кромбах. Знаєш його?

Вона спохмурніла і забрала руку з мого коліна.

— Знаю.

— Це його люди вбили Томашевича, Кварцяного з його ма­тір’ю,