Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що? Емілію вбито? — скрикнула вона.
— Так. Вони її викрали, коли йшла на здибанку з твоїм батьком.
— А де вона була перед тим?
— Я її завіз до себе і наказав ніде не рипатися. Твій батько сказав, що вона йому зателефонувала і хотіла зустрітися. Він призначив їй здибанку в «Де ля Пе». То правда, що вона ваша далека родичка?
Вона усміхнулася.
— Настільки далека, що мій батько міг собі з нею кохатися.
— І так заввиграшки віддав Томашевичу?
— Та в нього з цим ніколи проблем не було. Ясь не знав нічого про неї. Ми разом з батьком їх звели на одному прийнятті.
— Дуже цікаво. А ще було цікавіше, коли Кромбах вмикнув мені запис наших палких любощів.
— Що? — отетеріла вона.
— А те, що твій водій їх записав і передав Кромбаху. Отже, він не тільки на тебе працює.
— О господи! Треба негайно його позбутися. Негідник! — Вона зірвалася на ноги і нервово закрокувала по кімнаті. Раптом зупинилася. — Стривай... але як він міг це зробити? Його тоді не було, він поїхав буквально перед тим, як прийшов ти. А вернувся знову вже надвечір, привіз харчі, і за кілька хвилин вже його не було.
— Він міг його вмикнути, а потім забрати запис і передати замовникові.
— На дідька йому це здалося?
— Може, так, для забави.
— Завтра його звільню.
Після того я в деталях розповів свою розмову з Кромбахом.
— О господи! — вона приклала долоні до вуст. — От як воно відбувалося! Бідний Янусь!
Здається, вона вперше назвала покійного так, як називала його Емілія.
— Дивує знаєш що? — промовив я. — Чому він не сказав, де записник і ті папери. Як людина могла витримувати такі муки?
— Не знаю... не знаю... — вона трясла головою, витираючи сльози.
— Може, він не знав, де вони? Хтось їх викрав?
Вона підвела голову.
— Хто викрав? Хто про них міг знати?
— Може, та таємнича жінка, яка була присутня на тортурах і спокійно пила шампан, закусуючи цукерками і помаранчами?
Ірена заплющила очі і пірнула в себе. Потім промовила:
— Як мало я про нього знала... Де він вишпортав таку потвору? Щоб спокійно спостерігати за муками живої людини?
— Це могла бути Емілія або Аґнєшка?
— Емілія? Перестань... Вона колись пальчика порізала, то ледь не зомліла. За Аґнєшку не скажу, я її близько не знала.
Задзвонив телефон, Ірена взяла слухавку.
— Слухаю... то ти, тату? Погано чути... Він у мене... Даю...
Я взяв слухавку.
— Халепа, — задихано говорив Леон. — Тих двох — альбіноса і глиста — ми застрелили, але Кромбах втік.
— А доктор?
— Який доктор?
— Ще був доктор з ними.
— Не знаю. Ми не зустріли. Емілії теж не знайшли. На віллі було все чисто прибрано. Жодного сліду. До речі, тут твій друг комісар. Даю йому слухавку.
— Ну, скажу тобі, ти правильно зробив, що мені зателефонував, — пробурчав Обух, — але ми все одно запізнилися. Тепер ти в небезпеці. Ти це усвідомлюєш?
— Так. А «паккард» в гаражі?
— Ні, нема. Тільки пробиті колеса знайшли. Але вони, мабуть, мали запасні. Досить швидко впоралися. Я так думаю, що тобі краще там заночувати. Ніде серед ночі не рипайся.
— Але вони можуть навідатися сюди.
Далі пролунав окрик Леона: «Скоро! Скоро! До авта!», в телефоні клацнуло і розмова урвалася. Що то мало означати? Вони щось побачили? Кромбах неодмінно захоче помститися. Перше, що зроблять, навідаються до мене додому. Але, не заставши там, можуть гайнути сюди.
— Твій водій має ключі від будинку? — запитав я Ірену.
— Звісно. А що таке?
— Та нічого. Якщо він з ними заодно, то дав їм ключа. Але чи є ключі, чи нема, для них і так жодні двері не перепона. Нам треба кудись сховатися. Я думаю, що вони вже в дорозі сюди.
— Що ти таке кажеш? — стривожилася вона.
— Вони шукають мене, бо знають, що то твій батько на них напав. Тому ти теж в небезпеці. Збирайся.
Ірена все ще мені не вірила і ґуздралася, хапаючи то одну лашку, то другу, мовби збиралася на прийняття, тож я мусив її підганяти. Хутенько погасив світло і поглянув у вікно. Всюди було темно, але тривога наростала. Тиша видавалася доволі підозрілою. За деревами з боку дороги заблимали фари. Раптом загарчав пес. Він досі лежав у передпокої спокійно, а то зірвався на ноги і пішов до дверей.
— Чи є тут чорний вхід? — запитав я в Ірени.
— Є. А що?
— Мусимо якось тікати. Гадаю, вони вже тут.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла, бо в замку крутнувся ключ, двері розчахнулися, собака кинувся навперейми, але першим увійшов доктор з лікарською валізочкою, він спритно пшикнув чимось в собачу морду. Пес заскавулів і ліг. За доктором вигулькнули Кромбах і Геба з рукою на перев’язі. Отже, Гебу лише поранили. Тим часом доктор, вхопивши пса за загривок, зробив йому заштрик. Перестрашена Ірена кинулася до мене і притулилася, інстинктивно шукаючи захисту, але захистити я її не міг.
— Ге-ге, — посміхався Кромбах, — пташечки в гніздечку. Це дуже добре, що я вас маю вкупі. Ти, гівнюху, добряче пригостив мою потилицю. Ще й досі болить. Така твоя вдячність за мою щирість? І ще її татуська на мене натравив? І поліцію? Ти що собі гадаєш? Я не дам ради з ними? З правного боку до мене не підкопаєшся. Чого застигли, як заморожені? Ану, Геба, віддяч за мою потилицю.
Глист, підсміховуючись, витягнув з кобури мавзер, підійшов до мене своїм танцюючим кроком і врізав з розмаху руків’ям поза вуха. Єдине, що я міг тут зробити, — спробувати вгадати рух його руки і підставити шию, а не потилицю. Звісно, від болю я засичав і звалився на килим, як мішок, але не втратив свідомості, лише прикинувся непритомним. Тим часом Кромбах сів у фотель, який під ним жалібно заскрипів, налив собі віскі, випив і передав пляшку доктору.
— Випийте і ви, хлопці. Нам треба зняти стрес... — Якусь хвилю він мовчав, а відтак звернувся до Ірени. — Ну, ти вже знаєш, що мене цікавить? Папка з документами.
— З якими документами? — пробелькотіла перестрашено Ірена.
— Не грай, кицю, вар’ята, бо я не твій тато. Папка з документами, якими твій чоловік шантажував військовий штаб.
— Я не знаю, про що ви. Це його шантажували. Йому присилали погрози. Але щоб він?
— Детектив, якого ти найняла, знайшов у вас в повітці покраяні газети. Там були вирізані слова і букви. Він наклеював їх і розсилав акціонерам, в тому числі й мені. Ти цього не знаєш?
— Ви забуваєте, що ми з ним не жили. Все, що я хотіла — якнайскоріше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.