Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Аро торкнувся підборіддя.

— І вона б теж це зробила. Не сумніваюся, ша.

— Що…

— Тс-с-с, — шикнув він, не виходячи із задуми.

Коза поклала голову на копита, заплющила очі й заклякла.

— Чому ви… — почала я.

— Пам’ятаєш, що ти зробила зі своїм батьком?

— Т-так, — сказала я.

— Зроби це зараз, — відповів він. — Ммуо-а цієї кози ще поруч, воно спантеличене. Поверни його, а тоді залатай рану, як ти й хотіла.

— Але я не знаю, як це зробити, — зауважила я. — Раніше… я просто це зробила.

— Тоді просто зроби це ще раз, — сказав він, дедалі сильніше тривожачись. — Що мені робити з такими сумнівами, ша? Ой-йой. — Він зіп’яв мене на ноги й підштовхнув до трупа кози. — Зроби це!

Я стала на коліна й поклала руку на її скривавлену шию. Я трусилася з відрази — не через мертву козу, а через те, що вона померла так недавно. Завмерла на місці. Я відчувала, як довкола мене ходить її ммуо-а. Воно було світлом, що рухалося в повітрі, тихим непевним звуком неподалік.

— Вона біжить, — тихо сказала я.

— Це добре, — промовив Аро за мною, вже без роздратування в голосі.

Нещасна істота була нажахана й розгублена. Я поглянула на Аро.

— Чому ви так її вбили? Це було жорстоко.

— Та що з вами, жінками, таке?! — гарикнув Аро. — Ви що, над усім маєте плакати?

У мені спалахнув гнів, і я відчула, як піді мною нагрілася земля. Потім мене неначе опустили колінами на кількасот металевих мурах. Вони ворушилися піді мною, пропускаючи щось крізь моє тіло. Я зрозуміла. Я підняла це з землі й сунула собі в руки. Більше, більше — його запаси були нескінченними. Я черпала зі свого гніву на Аро і з власного запасу сили. Черпала також і з сили Аро. Якби поруч був Мвіта, я б черпала і з нього.

— Давай, — тихо сказав Аро. — Побач його.

Я побачила.

— Тепер керуй ним, — наказав він.

Мої очі бачили тільки труп кози. Але її ммуо-а бігало довкола мене. Я відчула його присутність зовсім поруч, дотик його копита до своєї ноги: вона стежила за моїми діями. Рана в неї на шиї під моєю рукою… нуртувала. Краї рани зросталися. Від цього видовища мене почало нудити.

— Вперед, — сказала я ммуо-а.

За хвилину я прибрала руку, повернула голову й добряче зблювала. Я не бачила, як коза підвелася й потрусила головою. Я блювала надто гучно, щоб почути її радісний крик або відчути, як вона вдячно поклала голову мені на стегно. Аро допоміг мені підвестися. Короткою дорогою до Мвітиної хатини мене знову знудило. Здебільшого я блювала сіном і травою. Моє дихання смерділо живою козою, і від цього запаху мене ще раз знудило.

— Наступного разу буде краще, — пообіцяв Аро. — Невдовзі повернення когось до життя майже перестане справляти на тебе фізичний вплив.

Мвіта повернувся пізно. З Аро доглядач був кепський. Він подбав про те, щоб я не вдавилася власною блювотою, але заспокоїти словами був нездатен. Не такою він був людиною. Того ж вечора Мвіта збрив козячу шерсть, що виросла на тильному боці моєї долоні. Він запевнив мене, що шерсть не відросте, але це мене не турбувало. Мені було надто зле. Він не питав мене, через що я так занедужала. Відколи я почала навчатися, він знав: певна частина мене буде йому недоступна.

Мвіта знав більше за найкращу цілительку Джвагіра. Навіть Дім Осуґбо вважав його гідним своїх книжок, оскільки Мвіта читав багато медичних праць, які там знайшов. Знаючи так багато про людське тіло, він зумів заспокоїти моє. Але дещо з того, від чого я страждала, прийшло з дичавини. З цим він нічого не міг вдіяти. Тож тієї ночі я страждала сильно, але не так сильно, як могла б.

Так тривало три з половиною роки. Знання, жертви та головні болі. Аро навчив мене розмовляти з маскарадами. Через це я чула голоси та співала дивних пісень. Навчившись планерувати дичавиною, я стала нехтовною на тиждень. Мати мене ледве бачила. Кільком людям здалося, що вони побачили мого привида, і їм, мабуть, подумалося, що я вмерла. Навіть опісля в мене часто бували моменти, коли я перебувала не зовсім там і не зовсім тут.

Я навчилася користуватися навичками ешу не лише для того, щоб обертатися на інших тварин, а й для того, щоб відрощувати та змінювати собі частини тіла. Я зрозуміла, що можу трохи змінити обличчя, перебудувавши губи та вилиці, а порізавшись, можу загоїти рану. Лую, Бінта й Діті стежили за моїм навчанням. Вони боялися за мене. А часом трималися осторонь, боячись за самих себе.

Мвіта зблизився зі мною й водночас віддалився від мене. Він був моїм цілителем. Він був моїм партнером: ми не могли вступати у близькість, але могли лежати в обіймах одне одного, цілуватися в губи й щиро кохати одне одного. Проте він не мав можливості зрозуміти, що саме виліплює з мене те, що викликало в нього зачудування й заздрість водночас.

Моя мати не заважала тому, що мало статися. Мій біологічний батько чекав.

Мій розум розвивався і зростав. Але все це було не просто так. Доля готувалася до наступного етапу. Я розповім тобі про це, а ти вирішуй сам, чи була я до нього готова.

Розділ 24

Оньєсонву на ринку

Може, річ була в положенні сонця. А може, в тім, як отой чолов’яга оглядав бульбу ямсу. Або в тому, як ота жінка роздивлялася помідор.

А може, річ була в тому, що ті жінки сміялися з мене. Чи в тому, що на мене гнівно дивився той старий. Наче вони собі не мали інших справ. А може, річ була в положенні сонця, що яріло та пекло високо в небі.

Хай у чому була річ, але через це я замислилася про свій останній урок в Аро. Той урок роздратував мене особливо сильно. Тоді я мусила навчитися бачити далекі місця. Тривав сезон дощів, тож набрати дощової води було не надто важко. Я занесла воду до хатини Аро та сконцентрувалася на ній, добре зосередившись на тому, що прагнула побачити. На думці