Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— А що аморального в тому, щоб вигравати? Думаю, я справді виграю. Тебе.

Настя не моргає, тільки губи ледь помітно ворушаться. Я чіпляю їх язиком, і вона вперто чинить опір під час поцілунку, але не відсувається.

Я змушую себе дихати розмірено, а всередині все барахлить. Стискаю її сплутане волосся, а всередині все падає. Викликаю в неї звуки, а всередині все крижаніє від страху.

Хочу все що тільки можна, і від цього страшно.

І те, чого не можна, — теж хочу.

— Мене вигравати не треба, я — людина взагалі—то, — серйозно сопе зіронька і тягнеться за новим поцілунком.

Я практично здаюся.

Практично.

Вона цілується невміло і сміливо. Саме такими я захоплено уявляв поцілунки, коли мені було п'ять років, але потім поцілувався вперше — і то було зовсім несхоже на теплий дотик її тривожного рота.

— Саме так, людину виграти в неї ж самої набагато важче, ніж усі трофеї.

— Ти спеціально все це говориш, щоб справити на мене враження.

Вона зсувається трохи вправо, і я рухаюся туди ж. Настя невпевнено посміхається, але дивиться на мене... ніби вона теж знає, що ми зараз взагалі-то в іншому світі.

— Це не робить мої слова брехнею, — шепочу я. — Забудь про минуле і Резника. І про все, що навколо. Я тебе, відчайдушну дівчину, виграю і тоді це все перестане мати значення.

Чи знає вона що я маю на увазі?

Вона завжди так... далеко. Сміється, усміхається і мудрує просто тут, але насправді вона на відстані, довжина якої незліченна. Далеко-далеко, і вона сама не знає наскільки неблизько.

— Я скоро закінчу прийом ліків, — переривчастим голосом вимовляє Настя. — Через два тижні. Тоді уві сні не відбуватиметься те, що... зараз відбувається. Тоді й можемо спати разом, якщо ти хочеш.

Я намагаюся стискати її долоньку не сильно. Тисячі бджіл, липких і агресивних, жалять мене зсередини, бо моє серце спочатку перетворилося на вулик, а потім обірвалося і вивільнило рій жал.

Закінчення прийому ліків не допоможе.

Я знаю, що вона приймає, і це означає, що її психіка вже була поламана. Саме в тих місцях, де закладено фундамент цитаделі свідомості. Людські наукові уми і машини не в змозі відтворити ці поламані елементи, щоб зробити з них ліки.

— Ні, — видавлюю я з почуттям і Настя дивиться на мене приголомшено. — Починаючи з сьогоднішнього дня. Згодна?

— Окей, — пошепки відгукується вона.

— Точно домовилися?

— Точно... домовилися, — мляво киває Настя.

— Не дивись на мене так, — не витримую я. До біса правильні ходи на цій шахівниці нашої розмови: я буду говорити те, що захочеться.

— А як дивитися? — Вона має намір вирвати руку, але я притискаю долоню до свого плеча.

— Дивись так, ніби вболіваєш за те, щоб я тебе виграв.

— Це нечесно, — усміхається вона краєчком рота, а потім заливається яскравим і безтурботним сміхом.

І я куштую його на смак, — кожен дотик і звук ніби хрусткий і солодкий, — бо знаю, як працюють залежності. Чужорідний елемент модифікує з'єднання нейронів, і тепер гормони нагороджують тебе кайфом тільки якщо чужорідний елемент повертається.

Ані хрустка солодкість глазурі на пончиках, ані ковток свіжої води після спраги, ані несміливі сонячні промені перших весняних днів більше не впорскує кайф у твою центральну нервову систему.

Тільки чужорідний елемент — це кайф.

І, здається, я знаю, який "чужорідний елемент" дістався мені.