Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

Я вб'ю Артура Резника.

Виходжу з ветеринарної клініки. На протилежному боці розташовані житлові двори, два паркувальних місця, облізлий кіоск, а трохи далі вулицею рясніє яскравими тканинами відкритий стенд із явно східною їжею.

Це не дуже жвавий провулок, але за поворотом — широка і галаслива вулиця.

Я стану біля кіоску, щоб про всяк випадок спостерігати за виходом, хоч і сказав Насті, що довіряю їй.

Мені потрібно зробити ще три дзвінки, і я знаю, що у верещаки мало мотивації збігати просто зараз. Але в глибині душі я навіть сподіваюся, що вона зробить спробу, тому що це розв'яже мені руки. Ми тоді в Пояски не поїдемо, ми до мене додому поїдемо.

А там якраз можна буде швидко дістатися до Резника, щоб його задушити.

— Віскі, коньяк, щось непідробне у вас є? — цікавлюся я у продавця в кіоску.

Відкручую кришку, роблю ковток, викидаю пляшку.

Треба набирати наступний номер, але я дивлюся на смартфон і — перед очима не телефон, а якась інопланетна штуковина.

Що ж, Настя Резницька не просто "божевільна" дівчина, це не дотепний жарт і не слівце для флірту. Вона сказала, що в неї є довідка, бо вона реально сиділа майже в психлікарні!

По-справжньому!

О, я не можу зателефонувати зараз цьому пихатому мерзотнику, капітану "Скалозубів", тому що це не розмова для телефону.

Взагалі розмови не треба, я просто прикінчу його з особливою турботою.

— Спробуй змінити дати тренування. Повністю, звісно, не вийде, але я приїду тільки за місяць, — набираю я свого юриста. — Угода залишається в процесі, потягнемо поки що.

— Володя, — приглушено вимовляє він, — тренування змінити це... це...

— А ти спробуй, — зло посміхаюся я, — доклади зусиль. Їх не змінять, але на десять днів затримають. Я зателефоную Млечному, щоб він усе-таки купив цього Костянтина для "Барсів". На все добре, а Ірині я встиг усе пояснити.

Я вже зробив два дзвінки і закінчив читати все нарите про молодшу сестру Резника.

Значить, жила вона в жахливому інтернаті при купі живих самодостатніх родичів. Напихали її медикаментами, які поламають психіку і дорослої людини. А Резник тим часом зображував на весь білий світ, який він із себе весь правильний і порядний.

Я зупиняюся біля вуличного стенду з їжею і вже збираюся розвертатися для того, щоб іти назад. Але продавець звертається до мене, показуючи "найкращі" скарби з меню і розмовляючи незнайомою мовою.

Він схожий на ліванця, оскільки запропонована їжа вже точно ліванська.

— Усі купують! — стверджує чоловік ламаною англійською мовою і демонструє забиті делікатесами лінії, з яких вочевидь досі ні чорта не купили зранку.

— Ти, виходить, не знаєш української? — примружуюся я.

— Трохи знаю, — охоче бреше він.

— Знаєш, коли розчленовуєш тіло, завжди потрібно починати з кінцівок, — кажу я українською і показую йому, як я буду різати. — Щоб голова на місці ще залишалася. А щоб мозок довго функціонував, потрібно затиснути місця розрізу масою. Голова з шиєю може все розуміти довго, і голова Резника буде усе розуміти ще дуже довго.

— Так-так, спробуйте саме пиріг із картоплею, — моторно засовує він мені в руки згорток.

— Я буду його топити, — киваю я продавцеві, а на душі стає так ладно і добре. — Точніше, його голову. Що буде ще жива. Треба буде трохи легень усе-таки залишити, щоб тілу було звідки надсилати сигнали болю.

— Це домашній рецепт! Потрібно пробувати тільки з цим напоєм! Щоб смак гам! Гам-гам! — чоловік піднімає палець догори і ще кидається до мене з пляшкою, наповненою рожевою рідиною.

— Давай усе сюди, — збираю я їжу і пляшки в оберемок, а ліванцю простягаю кілька купюр. — Дякую, друже. Ні, це все тобі. Ти вчи українську, а я пішов.

Настя, рюкзак і кошлата бідолаха чекають на мене біля Уруса. Рюкзак начебто нормально переносить появу нового "дитинчати", яке одна верещака відчайдушно притискає до себе.

— Чого не сідаєш? — чмокаю її в лоб, і здивування Насті можна спробувати на смак.

Взагалі всі її емоції дуже нагадують делікатеси.

— Господар автомобіля не надав мені ключі, — правдоподібно роздратовано бурчить вона, і я допомагаю їм із кошлатою Пушкою всістися на передньому сидінні.

— Я зроблю вигляд, що не знаю про те, що ти вмієш зламувати автомобілі, — зачиняю дверцята і надаю собі кілька вільних секунд для заспокоєння перед тим, як обійти Урус.

— Таку... машину просто не зламаєш, — тихо вимовляє вона, коли ми вже виїжджаємо на трасу.

— Навіть гадки не маю, яким способом її можна завести без ключа, — чесно зізнаюся я.

На неї не дивлюся, і намагаюся контролювати тиск власної ноги на педаль. Не можна аж надто розганятися, хоча в мене зараз одна мета: доїхати до станції, а потім гарненько подумати.

Тому що я відправлю Резника в м'ясорубку, а якщо не знайдеться пристрою потрібного розміру, доведеться побути інженером і запатентувати м'ясорубку саме відповідного діаметру.

Скотина. Я навіть не підозрював, що таке можливо саме з його боку. Занадто багато шокуючих відкриттів за останні чотири дні.

— Щось сталося? — обережно запитує Настя, заспокійливо погладжуючи косі вушка кошлатої "підопічної".

— Щось трапляється щодня з тими, хто вранці взагалі прокидається, — підморгую я, але Настю таким не обдуриш.

Дорога до станції — особливе випробування, до якого я був повністю готовим, але немає у світі такого джипа, якого підготували б до гри в Тетріс колесами. Краще дорога залишалася б неасфальтованою, бо подібну кількість дірок потрібно реєструвати як атракціони.

Настя навіть невпевнено сміється, і мене трохи попускає.

Але тілько до того моменту, як ми під'їжджаємо до розгалуження, де можна повернути або до житлового селища, або до станції «Пояски».

— Уауауауа! — кричить міні-товпа праворуч від нас і кілька пацанів підстрибують.

— Ауауауау! — голосить інша група зліва. Вони урочисто утримують широкий кислотно-зелений плакат із написом "ЛАСКАВО ПРОСИМО НАШ ПРИНЦ". А ще у них є напівзгнила гітара, акордеон і навіть одна сопілка, і вся ця музична розкіш вітає гостей "одночасно".