Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

***

Коли сонце піднялося над обрієм, у місті вже ніхто не спав. У ворожому таборі метушилися воїни, вершники збиралися в загони, групи людей вишикувалися біля лінії візків, чекаючи на наказ висуватися, але Талгат чомусь зволікав.

За годину захисники стіни побачили невеликий загін під довгими білими прапорцями, що майоріли у повітрі, — ознака переговорів. Загін наблизився до міста неквапливо, дозволяючи упевнитися, що це не обман та не хитрість. Першими їхали герольд та прапороносець, а за ним — десяток вершників у лускатій броні, загострених шоломах та з довгими вигнутими мечами. Коли відстань до міста стала трохи більшою, ніж політ стріли, загін зупинився, заграли роги, і герольд наблизився до воріт майже впритул.

— Слухай, люди Вітахольму! Великий хан Талгат хоче говорити з вами, подарувати вам милосердя і врятувати вас від смерті. Нехай той, хто має право вирішувати від вашого імені, вийде до нас. 

Йорунн обмінялася поглядами з Лонхатом, і той кивнув. В абсолютній тиші вони обоє  спустилися зі стіни. Кіт залишився нагорі, приготував лук та виклав стріли перед собою так, щоб кожну з них можна було накласти на тятиву швидше, ніж серце встигне зробити два удари. Хала приєднався до своєї пані. Зі стіни було добре видно, як привели коней, і Йорунн піднялася у сідло одним впевненим рухом. Крісгі відчувала загальну тривогу, нервово косила очима на свою господиню. Коли решта піднялася в сідла, Лонхат дав знак відкрити ворота. 

— Назвіться, ким би ви не були, — наказав герольд кочівників.

— Не тобі вирішувати, що ми маємо робити, сине степу, — холодно обірвала його Йорунн. Вона затримала погляд на кремезному чоловіку, вдягненому в прикрашені золотом обладунки. Він був зрілим й досвідченим, із широкими плечима, темним волоссям з вкрапленням сивини та характерними для всіх хулайд вузькими, майже чорними очима. Одна щока чоловіка та вся шия були вкриті густим татуюванням. Кути його губ були опущені вниз, густі брови звично зведені, схоже, посмішка була рідкісним гостем на його обличчі. У його поставі панували абсолютний спокій і впевненість у власній перевазі. — Я вітаю Талгата, хана Великого степу на моїй землі. Мене звуть Йорунн, дочка Каніта з дому Хольда. Чому ти кликав мене? Кажи, я слухаю.

— Отже, ти і є спадкоємиця трону та останній нащадок роду Хольда? — Талгат оглянув її з не меншою зацікавленістю, ніж вона його. — Радий зустрітися, хоча не так уявляв цю зустріч.

— Я теж не гадала, що буду вітати хана Великого Степу так. Не зі зброєю під стінами власного міста, а за столом під час бенкету, як гостя, і, можливо, друга. Чому ти прийшов сюди з мечем і чому зараз стоїш з військом на землі моїх предків?

— Твоїх предків? — хан розсміявся. — Ця земля належала моїм батькам та дідусям задовго до того, як Хольд привів до берегів свої кораблі. Я просто відновлюю те, що мало бути відновлено дуже давно. У тебе і твоїх людей більше немає права на ці землі, як немає й майбутнього.

Йорунн змусила себе розслабити плечі й відкинутися в сідлі.

— Є теперішнє. А про майбутнє нехай подбають боги.

— Не боги. Я, — виправив її Талгат. — Назвіть мене своїм господарем і складіть присягу на вірність. Ви станете моїми підданими, частиною могутнього степового краю, я обіцяю вам гідне ставлення та довге життя, а тобі, дівчино, долю, що відповідатиме твоєму гордому походженню та високому статусу.

Йорунн буквально почула, як праворуч від неї скрипнув зубами Хала. Воїни позаду заворушилися, дзенькнула зброя, яку хтось потягнув з піхов. Їй довелося піднести руку вгору, щоб обурення хольдингів згасло перш ніж спалахнула пожежа.

— Ви зарано почали думати про себе як про переможців, — ох і важко дався їй той вимушено-спокійний тон! — Так, не стану заперечувати, ви виграли битву, але поки що не війну. Ми добре знаємо, що сталося з Астарте, яка доля насправді чекає полонених. Нам нічого втрачати, крім життя та честі. Перш ніж увійти в місто, ви втратите половину ваших воїнів, а решта отримає лише попіл та вогонь. Того, що вже було зроблено, достатньо, щоб ви ніколи не отримали ані довіри, ані вірності або любові мого народу.

— Мені не потрібна їхня любов, лише покора, — Талгат склав руки перед собою та нахилився вперед, спираючись на луку сідла. Йорунн мимоволі відзначила неймовірно широкі долоні та потужні зап’ястя — хан явно не звик лежати на подушках, чекаючи на слуг. — Отямся, дівчино. Якщо буде бій, вам не перемогти. Чи ти сподіваєшся на повернення брата? Тож я скажу: чекайте вітру в полі, бо вітер допоможе вам більше, ніж молодий Лід. Три дні тому я розбив його військо. Ніхто не вцілів.

— Де докази правдивості твоїх слів? — втрутився Лонхат. — Віддай нам тіло мертвого конунга, приведи живих свідків його смерті, поверни бодай його обладунок або покажи його, зв'язаного та зганьбленого, у ролі бранця. А доти твої запевнення означатимуть не більше, ніж шум дощу.

— Ти вимагаєш у мене доказів, старий? — обличчя Талгата стало схоже на вишкірену морду дикого звіра. — Хто ти такий, щоб я, хан усіх вільних народів степу, виправдовувався перед тобою та доводив свою правоту? Коли візьму місто, я повішу тебе на тому, що залишиться від вашої брами. Позбавлю життя всіх воїнів, а потім заберу собі ваших жінок і зроблю дітей рабами. Ніхто не з'явиться вам на виручку, і до ночі ви захлинетеся кров'ю, якщо не приймете мою пропозицію.

— Не поспішай гніватись і погрожувати, хане вільних народів. Навіть якщо твої слова правдиві, поки ти не в стінах Вітахольма, а під ними, — обірвала його Йорунн. — Чого саме ти вимагаєш?

— Відчиніть ворота, складіть зброю. Потім нехай прості люди покинуть місто. Я обіцяю відпустити всіх, хто не бився проти мене. Тих же, хто служив у твоєму війську, залишу в живих, але нехай принесуть мені присягу і прослужать десять років як невільники. Після цього терміну я поверну їм свободу і право жити в моїй державі так само вільно, як і решті. Ти, Йорунн, дочка Каніта, прилюдно відмовишся від влади для себе і своїх нащадків, дім хольдингів буде забутий, а для тебе я оберу долю, гідну красивої юної жінки.