Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

На світанку, почувши шурхіт гірського кришталю, кинувся із забуття. Немов би довгі та тонкі кристалічно-ромбічні волокна хилиталися на вітру, торкаючись один об одного.

Міцно стуливши повіки, знову розплющив очі. Це був не сон. Кришталевий звук та вітер. Немов би справжні.

Галюцинації? Марення? Озирнувся довкола. Світ все той же, що був учора — перед сном. Поспіхом вдягнувшись, вийшов з хати. Втягнув солодкий запах літа.

Середина червня — липи п'янили своїм духмяним маревом. Прокинулися пташки та заспівали свої ранкові переспіви. Але кришталева музика й голос вітру не зникли. Заплющивши свої старечі очі та визначивши напрямок тієї пісні, підтюпцем пішов на голос вітру.

Он там он, ген, в краю городу, що повільно спускався до річки, відчував тінь. Саме відчував, бо очі ловили лише неясну примару, проте  подих вітру, його музика, на кришталевих цимбалах — вели моє старе, немічне тіло. Туди, в той інший світ.

Як же довго я чекав коли прочиняться ті двері — в той інший Всесвіт, за якими так тужив уві снах. Всесвіт, що приходив в миті марень та глибокого забуття сновидінь. Як же довго я до нього йшов. Аж ось він — вже виднівся той Позасвіт, за серпанком неясної тіні. Ось він. Мій рідний Позасвіт, з якого я прийшов у цю реальність.

Ще мить. Одну лиш мить і я...

Аж раптом, з-за спини, долинув крик, що на мить вирвав мене з солодкого забуття та бажаного видива.

— Стій! Стііій! — пронизливо кричала якась дівчина, біжучи до мене, — Стій! Не йди...

Дивно, що хтось, ще мав справу до моєї прогулянки. Вдивляючись в обличчя захеканої дівчини спитав її:
— Чого тобі дівонька, йди своєю дорогою, а я піду своєю. Не знаю я тебе...

— Діду! Діду! У тебе деменція — діду! — в очах онуки стояли сльози.