Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

«Буде штурм. Буде штурм. Буде штурм!»

А сніг тим часом сипле все сильніше. Люди набивають ним мішки і щільно укріплюють барикади, поливаючи мішки водою з прозорих хрустких бутлів. Воду постійно підносять волонтери з навколишніх будівель. Самоорганізація дивовижна. Кожен обирає собі справу за покликом серця і включається у роботу.

«Потрібні добровольці до лікарні на Підвисоцького і до Олександрівської. Чергувати у травматологічних відділеннях. Менти забирають наших прямо з лікарняних палат. Потрібна фіксація, оповіщення і захист. Збір біля Поштамту. Максимальний перепост у соцмережах».

«Потрібні вантажні автомобілі, пікапи, все, чим можна возити покришки. Точка збору Михайлівська площа. Там є координатори. Точка прибуття ЦУМ. Треба укріплювати Лютеранську і Прорізну, бо кажуть, атакувати будуть і звідти. Максимальний перепост у мережах».

«Потрібні порожні мішки для будівельного сміття».

«Потрібен бензин».

«Потрібні наколінники».

«Потрібні лопати».

«Потрібні порожні пляшки і монтажна піна».

«Потрібне відпрацьоване машинне масло».

Коктейлі готують майже біля усіх наметів. Звичайний рецепт – дві третини бензину й одна третина відпрацьованого машинного масла. Потім у заповнену не до кінця пляшку вставляють шматок скрученого бинта, отвір закорковують чи заливають монтажною піною. Зрештою, у кожного намету свій рецепт. Готовий продукт складають у ящиках біля ларків «Морозиво». Один – неподалік метро «Хрещатик», інший – біля Прорізної. Основний пункт – ларьок біля виходу до Європейської площі.

– А ми ще додаємо трохи пінопласту, розчиненого в ацетоні. Це значно підвищує температуру горіння. Виходить майже напалм.

Митці на Барбакані теж відкрили коктейль-бар. Працюють творчо й плідно. Пляшок із сорок торохкотить у сумках.

– Допоможеш занести на Грушу?

Я киваю головою, і разом з Вансою, Семом, Митею та Шемотюком вирушаємо на передову. Митя налаштований рішуче.

– Я знаю прохід через інститут мовознавства на дах. У мене там мама працювала двадцять років. Аби пустили… Там з даху відкривається чудова позиція, з якої можна накрити беркутню згори. Або прямо з вікон…

– Небезпечно. Кажуть, там снайпери все тримають під контролем. Жизнєвського вбили кулею 7,62. Стріляли прицільно.

– Звідки?

– Думаю, що з того ж інституту мовознавства або із сусіднього будинку, там, де ремонт іде і звідки робітників погнали…

– Ви бачили, як беркутня над козаком знущалася?

– Де?

– У мережі виклали відео, де ці покидьки роздягли догола нашого козака, якого упіймали вранці, дали йому в руки льодоруб і фотографуються з ним…

– Підараси…

Прилаштувавшись у довгу чергу, що купчиться до виходу з Майдану, повільно рухаємося вперед.

«Знайшли у лісі труп. Вербицький. Уже троє загиблих. Нігоян – вірменин, охоронець із самооборони. Жизнєвський – білорус з УНА-УНСО, Вербицький – активіст, львів’янин. Перша кров. Рубікон перейдено. Пиздець Янучарам. У цій війні програє той, хто проллє першу кров. Вірменин. Білорус. Українець. А що Кличко? Знову закликає до спокою? Збір о 18.00. Тягнибок кличе. Буде штурм. Буде штурм. Буде штурм».

Годинник на вежі Будинку профспілок показує пів на шосту вечора. Я кидаю на нього погляд перед тим, як завернути на Грушевського. Тут знову гаряче. Знову калатають по стовпах, металу та порожніх бочках. Шини палають на тому місці, де ще сьогодні зранку стояла спалена техніка. Стихія на нашому боці. Кволий вітер несе отруйний чорний дим у бік беркутні. За великим рахунком, відучора позиції не змінилися. Після декількох вранішніх і одного денного штурму «Беркут» відступив, і вогняне протистояння продовжується з новою силою. Народ активно лаштує снігову барикаду на лінії входу до інституту мовознавства. Музей закритий і, вочевидь, евакуйований – не горить жодне вікно.

– Хто зі мною? – озивається Митя і підморгує нам.

Вони з Шемотюком повністю готові до бою. Гірськолижні шоломи, саморобні захисні жилети з поліуретану, наколінники. За останні три дні мирні працівники інтелектуального фронту стали справжніми берсерками і рвуться на передову.

Ми лишаємось за сніговою барикадою, а хлопці, узявши по парі пляшок, кидаються у саме пекло. Хвилин за п’ять вони повертаються за новою порцією «революційного тепла».

– Далеко стоять, не докинути…

– Давай зайдемо з боку колонади…

– Там прострілюється…

– Та хєр з ним… Пішли!

– Пішли!

Все, нема вже Миті, нема Шемотюка. Є двоє налитих адреналіном дикунів, готових битися і рвати зубами прокляту беркутню – вони поринають у полум’я і вискакують з нього оскаженілі, замурзані, щасливі…

– Я майже влучив, ти бачив?

– Та бачив, бачив!

Беруть пляшки і знову зникають там, де вирує, клубиться чорною віхолою пекельне полум’я. Рвуться світло-шумові гранати. Протестувальники стріляють феєрверками в бік міліції із саморобних требушетів. «Правий сектор» готується до атаки з боку стадіону. Афганці теж підносять коктейлі, активно працюють на протилежному фланзі.

Минає хвилина, три, п’ять…

– Митьку поранили!.. – захеканий Шемотюк майже падає нам на руки. – Лежить непритомний там… Влучили в око! Я його відтягнув, скільки міг, потрібна допомога!

– Він же у шоломі?!

– Потрапив у дим, відкрив забрало, щоб продихатись, а вони йому прямо в обличчя поцілили.

За сніговою барикадою метрів тридцять суцільної ковзанки. Чорна крига усіяна уламками бруківки, стріляних гільз, шматків паркану, бочок, металевих труб і ще казна-чого… Ми біжимо до Миті, що лежить якраз посередині між вогняною стіною і барикадою. Руки розкидані в сторони. Обличчя залите кров’ю. На місці правого ока суцільне криваве місиво. Тягнемо, тягнемо…

Тридцять метрів до рятівного отвору барикади видаються вічністю. Ейнштейнова теорія відносності діє! Час трансформується і згущується до стану плазми. Вогняна стіна, за яку падають світло-шумові гранати. Вибух і глухота. Спалахи салютів. Якісь роззявлені роти, перекошені обличчя, їдке повітря. Рятівний отвір у барикаді такий далекий і майже недосяжний. Митина рука, безживна, чорна і обпечена, метляється у мене перед очима. «Аби не в голову, аби не в голову!» – скаче від скроні до скроні думка, бо ми втрьох без шоломів. Нарешті рятівний отвір. До нас підлітають медики:

– Що з ним?!

– Гумова куля в око!

– Живий?

– Так. Дихає…

– Швидше на Європейську! Там чергують «швидкі»!

Митине око врятувати не вдалося. Відтепер він принципово носить чорну пов’язку і відмовляється від скляного протезу.

– А пам’ятаєте, який прикольний банер тоді висів на Груші, – коли вип’є, все одно любить згадувати той день. – 2014 рік. Аквапарк. Завітайте, БУДЕ ВЕСЕЛО!

* * *

Орест Лютий продовжує свій виступ:

– Прем’єра цієї пісні відбулася на Покрову 14 жовтня 2013 року. Революцією тоді й не пахло. Ми представили її на концерті, присвяченому 71-й річниці створення УПА, що відбувався на