Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Після концерту до нас підходила купа народу і питала: «Вам не страшно співати таких пісень?» Якщо хтось вам скаже, що нам тоді було не страшно, не вірте. Страшно завжди, коли ти робиш щось, що виходить за усталені рамки людського сприйняття або так званої «пристойності».

Проте людина тим і відрізняється від тварини, що коли тварині страшно, вона просто тікає, а людина, долаючи страх, може вчиняти дива, навіть йти на кулі з дерев’яним щитом, як то робили герої Небесної сотні.

Ми завжди заявляли, що наш проект – не для мас, але для пасіонарних особистостей. Це не попса, не рок і не бардівська пісня. Це не розважальний жанр. Наші пісні – це пісні воєнного часу. От закінчиться війна, і ми заспіваємо про любов. Можливо, навіть дуетом з Віталіком Козловським (сміх у залі).

Але наше завдання – готувати і гартувати народ для боротьби. Бити словом по тій наволочі, яка окупувала нашу землю. Однією з потворних форм ментального буття в українському етносі є так зване малоросійство. Адже хто такий малорос? Зокрема я, як професор антропології, даю йому наступне коротке визначення. Малорос – це істота українського походження, що свідомо сповідує цінності так званого Руського міра, Третього Ріма, Панслов’янської єдності та Євразійської спільноти й знаходиться в ментальній, моральній та матеріальній залежності від комуно-фашистської імперської Росії. Іноземний агент впливу, інколи кончений довбойоб, негарна людина (гомеричний сміх у залі).

Погодьтеся, таких малоросів у нас і тепер повно, не кажучи про часи, коли вони займали більшість місць у парламенті та крісел у Кабінеті Міністрів. Усій п’ятій колоні, усім кремлівським блядям, усім імперським засранцям присвячується українізований хіт на мотив пісні Газманова «Гаспада офіцери».

Гаспада малороси, по натягнутих нервах

Українська держава, як наждачка, шкребе.

Хто стояв на Майданах, хто у тюрмах відсидів,

Хто за правду боровся, – вас навік прокляне!

Хто Москві не продався, свою честь не зганьбивши,

Не робив хто кар’єри на кремлівських харчах,

Той, хто бився за волю, хто врагам не корився,

Хто за віру загинув у страшних таборах.

ПРИСПІВ.

Малороси-жополізи, ви спаковуйте валізи,

І валіть собі у Рашу к праотцям!

Малороси-підараси, ви ганьба вкраїнськой раси,

Із полови ваші зроблено серця.

Гаспада малороси, на вкраїнських могилах

Ви танцюєте танці в страусіних туфлях.

Кадебістів нащадки, комуняцькі потвори,

За гєоргієвской лєнтой свій ховаєте страх!

Але час не пробачить… Українська держава

Всіх запроданців хитрих перетворить на тлін.

Забуття і прокльони і зневага нащадків,

Майбуття-бо немає в малоросів-хохлів!

Час наблизився кари! Вам пиздець незабаром!

Майбуття-бо немає в малоросів-хохлів.

ПРИСПІВ.

Пісня шоста

Алла Пугачьова

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «ЗАБОРОНЕНЕ»)

Ну, оскільки вже заговорили і заспівали про підарасів, пропоную трохи розвинути цю тему в контексті революційних подій.

Восени 2011 року геніальний український письменник Юрій Винничук оприлюднив один зі своїх найрадикальніших поетичних творів, що називався «Убий підараса». Вірш спричинив шквал емоцій у пресі, викликавши цілком прогнозовану реакцію провладних товаришів. На пана Винничука подали до суду, до дому почали учащати міліціянти з якимись повістками, ну, і таке інше. Ясна річ, що пан Юрій у своєму творі аж ніяк не збирався наїжджати на гей-спільноту і вживав слово «підарас» у контексті тої кричалки, яку використовували фанати київського «Динамо» на матчах із «Шахтарем».

«Спасібо житєлям Донбаса за прєзідєнта підараса».

Бо «підарас», то ж не в прямому сенсі «підарас», тобто «гей», тобто член ЛГБТ-спільноти, то – погана людина, дебіл, козел, довбойоб. От я, зокрема, почув слово «підарас» років так у шість, коли ми з бабусею і батьками переселилися з Подолу на Мінський масив, і нічого окрім синоніміки типу «дурень», «бовдур», «опецьок» ніхто з дітей в це слово не вкладав. І тільки років у дванадцять я дізнався про справжній зміст цього терміна: «це коли дядя дядю в жопу», – отак крадькома пояснили мені більш обізнані однолітки.

Для того, щоб повною мірою зрозуміти про що йдеться, дозволю собі нагадати першоджерело.

УБИЙ ПІДАРАСА

Настала пора, коли кожен із нас

Постав перед вибором часу:

До влади прийшли бандюки й брехуни,

Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,

П’ючи нашу кров, як вампіри,

А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,

Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь,

Тепер уже вищого класу.

Бо вже не шапки, а мільйони краде —

Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам

І заповіти Тараса,

Привів табачню і московських попів —

Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,

Зійшла, мов зоря, їхня раса.

Ми знову раби й малороси-хохли —

Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна, коли,

Шахтарю з Донбасу,

Ти візьмеш у руки сталеве кайло

І вб’єш підараса.

Нема в нас святішої більше мети

Чи іншого спасу!

У Бога прощення піди попроси

І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть

Кремлю, що вже плямкає ласо,

То буде запізно, повстань і убий!

Убий підараса!

Літа того ж таки 2012 року, коли вищезгаданий вірш набув в Інтернеті форми популярного «мему», а наш перший музичний альбом «Лагідна українізація» саме готувався до виходу, доля занесла мене до Лос-Анджелеса.

Минулої зими середня дочка моєї дружини (дійсно дуже талановита дівчинка) стала переможницею одного телевізійного талант-шоу і виграла приз у вигляді сертифіката на навчання в акторській школі Лі Страсберга. Під час проекту вона настільки вразила своїми здібностями одну дуже відому російську акторку, яка була членом журі, (назвемо її Примадонна), що та наполягла, аби Саша під час навчання зупинилася у неї в Беверлі-Гілз. Ми ж з мамою приїхали до доньки, винайнявши на місяць невеличкий будиночок у Вест Холівуд.

Пам’ятаю, того вечора сиділи на величезному пірсі Санта-Моніки, у популярній американській забігайлівці «Bubba-Gamp», і Pacific Ocean в буквальному сенсі цих слів плескався у нас під ногами. Годинник над стійкою, де видавали замовлення, показував майже десяту вечора. За столом нас було четверо: я, Анжела, Саша і Примадонна. Під столом стояло дві порожні пляшки від надзвичайно легкого каліфорнійського совіньйону, а третя пляшка, наполовину випита, стояла на столі.

Саша, дівчинка-підліток п’ятнадцяти з половиною років, зрозуміло,