Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

На початку другого року життя Софія сказала своє перше слово – «тато», подарувавши мені одну з найщасливіших митей у моєму житті. Мама саме була поряд і, узявши крихітку на руки, сказала те, чого я зовсім не очікував почути: 

– «Тато» ти сказала, а «мама» коли скажеш? 

– Вона скаже «мама» тоді, коли вона в неї з’явиться. А поки що в неї є лише бабуся! – різко відповів я. 

– Але дитині потрібна мати. Тим паче поряд є жінка, яку б вона могла називати мамою. Наті ця роль чудово вдається. Невже ти цього не бачиш? Чому ти такий упертий? 

– Мамо, про що ти говориш? Ната – не її мати, ти ж знаєш це! 

– Тоді чому б вам не узаконити стосунки з Натою, щоб вона могла стати матір’ю для твоєї дитини? 

– Я не збираюся цього робити. 

– А що ти збираєшся – вічно чекати свою Марину?! Це дурість. Життя минає, вона не повернеться. Ти повинен визнати, що вона відмовилася від дитини. 

– Це неможливо. Ти не знаєш Марину. Вона б ніколи... 

– Ніколи? Тобі просто хочеться, щоб вона була такою. Чи достатньо ти її знаєш, щоб бути таким упевненим у тому, що вона зробила б, а чого б не зробила? 

– Достатньо, щоб з упевненістю стверджувати, що вона ніколи б не залишила свою дитину без вагомих на те причин. 

– Але... 

– До того ж вона залишила дитину батькові, а не кому завгодно. 

– Але погодься, що легковажно залишати дитину під дверима квартири... 

– Марина не легковажна. 

– Що ти скажеш доньці, коли вона підросте? 

– Я їй все поясню, і вона зрозуміє. Але коли це трапиться, Марина вже повернеться. 

– Ти хоч сам у це віриш? 

– На відміну від тебе, так. 

– Твої судження засновані на почуттях, а мої – на здоровому глузді. Ната могла б стати чудовою матір’ю. 

– Могла б, але я не хочу більше нікому давати примарних надій, бо не впевнений, що це буде правильно. Ми з Натою просто друзі, і нехай поки що залишається все як є. 

Я розумів, що мама має рацію: дитині потрібна мати, і це розривало мені серце. Однак я не міг дозволити, щоб моя донька називала матір’ю іншу жінку, у будь-якому разі до тих пір, поки не стане відомо, що з її справжньою матір’ю. 

Незабаром Софійка вимовила й слово «мама». І за іронією долі це сталося тоді, коли вона сиділа в Нати на руках. Я не знав, як на це реагувати. Ната спантеличено на мене подивилася й ніяково всміхнулася. 

– Я ж тобі говорила, синку, що рано чи пізно це станеться. Нато, хоч ти на нього повпливай! – відразу втрутилася мама. 

– Олено Вікторівно, ваш син – дорослий чоловік, а Софія – його донька. Він сам повинен вирішити. 

– А хіба Софійка тобі чужа? 

– Ні, не чужа. Але я їй не мати. Я не маю права вирішувати! 

– Що ж ви як діти малі! – мама здійняла руки догори. – Невже заради щастя цієї крихітки ви не можете одружитися й жити разом?! 

– Мамо, ми самі вирішимо, що робити. 

Ситуація була напружена, і ми всі відчували себе не у своїй тарілці. Ми навіть не могли подивитися в очі одне одному. Я не знайшов нічого кращого, як змінити тему розмови, і цим самим трохи розрядив ситуацію. 

– Скажи «бабуся, бабуся», – я всю увагу перемкнув на доньку. 

– «…Уся, …уся», – із зусиллям промовила Софійка нове слово, змусивши нас посміхнутися. 

– Я піду, мені вже час, – почала збиратися Ната. В її очах читався сум і розчарування від нездійснених бажань. У дверях вона сказала: – Олексію… я більше не прийду. Я більше так не можу. Визначся, чого ти хочеш, що ти будеш робити далі, а коли вирішиш – повідом. 

– Нато, зачекай! 

– Ти ж сам усе розумієш. Бувай. 

– Ти знову її втратиш, але цього разу назавжди, – сказала мені мама, коли я повернувся у вітальню. 

Схоже, що до того все йшло, але це мене чомусь не засмучувало.