Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

На вулиці панував ласкавий вересень – прекрасна погода для прогулянок. Ми, як правило, виходили гуляти втрьох – я, Софійка й Тимофій, який дуже вподобав дівчинку й не відходив від неї ні на крок. Іноді до нас приєднувалася Ната, якщо в неї був час. Але після останньої розмови вона лише кілька разів навідала Софію, котру дуже любила, і тому не могла просто взяти і зникнути з її життя, лише через те, що між нами були якісь непорозуміння. При зустрічах ми не говорили про особисте. Я не поспішав приймати рішення – щось стримувало мене сказати остаточне «так» чи «ні», і моя поведінка мала такий вигляд, ніби в запасі в мене була необмежена кількість часу. 

Ми зайшли в парк – нас з усіх боків оточила осіння палітра кольорів, що вражала уяву й була варта уваги художника. Не знаю навіщо, але я купив газету й, зручно вмостившись на лавці, розгорнув її. Я сто років не читав друковану пресу, і мені стало цікаво, що відбувається у світі. Пробігши шпальти очима, де не виявилося нічого цікавого, я вже хотів викинути газету, але фото на останній сторінці змусило мене заціпеніти. Серце почало битись як навіжене, відчулося, як підскочив тиск. Мені стало страшно – так страшно мені як ще ніколи в житті. 

На фото в чорній рамці всміхалася... Марина – так ніби була рада, що її більше немає в цьому світі. Не можуть мертві так усміхатися! Не можуть! Але фото й цілком однозначний текст кричали, що можуть! Марини більше немає! Немає! Немає! 

Моє серце закричало: «Ні-і-і-і-і-і-і!», моя душа закричала: «Ні-і-і-і-і-і-і!» Моє єство було готове вибухнути й знищити все на своєму шляху. Яке право мав існувати цей світ, якщо її більше немає?! Яке право?! Я скочив з місця й розгублено озирався по сторонах. Донька, побачивши моє сум’яття, змінилася на обличчі й почала плакати. Тільки це змусило мене зібратися із силами, які раптом покинули мене. Тільки надія на зустріч із нею живила мене зсередини. Більше не було надії. Я взяв донечку на руки й міцно обійняв. Коли вона заспокоїлася, посадив її у візочок і повільно пішов додому. 

Коли ми повернулися, мама зустріла нас з усмішкою, яка дуже швидко зникла, як тільки вона побачила мій вираз обличчя. 

– Що трапилося, Олексію? 

– Вклади Софію спати. 

Коли вона зайшла до вітальні, де я чекав на неї, то мій погляд примусив її сісти. Вона не зводила з мене очей і чекала, поки я перший порушу тишу. А я все ніяк не міг вичавити із себе хоч слово, бо кожне з них нагадувало розривну кулю. 

– Марини більше немає. 

– Але звідки ти..? 

Я витягнув газету з кишені й передав мамі. Вона мовчки прочитала й подивилася на мене з глибоким співчуттям. В її очах стояли сльози. І не в змозі більше стримувати себе, я заридав: 

– Мамо, немає більше моєї Марини! Її більше немає! А в Маші більше немає матері! З нею померла остання надія на щастя! Як я буду жити без неї?! Як я зможу пробачити себе без надії на її прощення?! Вона заплатила за мої гріхи! Я нагрішив, а вона заплатила! – я плакав ридма. Мама, як могла, втішала мене, але як можна втішити чуже горе? Це неможливо. Ніякі слова не допоможуть. 

Я просидів нерухомо кілька годин, і весь час мама схвильовано спостерігала за мною. Вона нічого не говорила – боялася, щоб у мене не стався нервовий зрив. Я теж цього боявся. Упершись головою у балконне скло, я дивився вниз. Висота була спокуслива. У мене затремтіли коліна від бажання стрибнути вниз. На серці стало тепло від усвідомлення, що я маю ще право на смерть. Я більше її не боявся. Але несподіваний страх, що донька залишиться сиротою, змусив мене відсахнутися в сторону. Як я можу думати про смерть, якщо в мене є донька?! Немає в мене права на смерть! Я пообіцяв собі, що стану найкращим батьком, бо лише так зможу загладити почуття провини перед Мариною.