Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Через кілька днів, коли мій емоційний стан стабілізувався, я зателефонував у редакцію газети, в якій був розміщений некролог про Марину, щоб дізнатися, де вона похована. Спочатку дівчина на тому кінці сказала, що не володіє необхідною інформацією. Потім запитала, ким я доводжуся покійній, і почувши відповідь, промовила, що не буде повідомляти мені потрібну інформацію, докладно пояснюючи своє небажання це робити. Утомившись від просторікування, я перервав занадто балакучу панянку й сказав, що згоден оплатити потрібні дані благодійним внеском. Вона замислилася й пішла проконсультуватися. Повернувшись, назвала номер рахунку й сказала зателефонувати наступного дня. Дивна відбулася розмова, але мені було байдуже. Я перерахував кошти й наступного дня отримав потрібну інформацію. 

Дізнавшись, де знаходиться могила Марини, я зрозумів, що не так просто піти туди. Моя рішучість кудись зникла, ноги не бажали слухатися. І як я не намагався, але так і не зміг змусити себе зробити це. Боявся зіштовхнутися з могильною тишею та побачити її портрет. Це було вище від моїх сил. 

Нервове перенапруження призвело до повного виснаження, і я захворів. Цілий місяць перебував між небом і землею, між життям і смертю. Увесь час я марив Мариною, і мама вже не сподівалася, що я повернуся до нормального життя. У відчаї вона звернулася за допомогою до Нати, благаючи забути всі минулі образи й допомогти мені. Вона погодилася. Краще б вона відмовилась, бо її турбота робила мене зобов’язаним їй. 

За мною доглядали всі, навіть Софійка, яка цілими днями знаходилася біля мого ліжка. Вона категорично відмовилася ночувати у своїй кімнаті, поки я не одужаю. Але чомусь кожного ранку опинялася у своєму ліжечку. Вона ніяк не могла зрозуміти, що відбувається, поки бабуся не пояснила, що це робота янголів, які не хочуть, щоб така маленька дівчинка перевтомлювалася. Дитину таке пояснення задовольнило, і вона намагалася раніше заснути, щоб дати «янголам» виконувати їх роботу. А «янголам» цього й треба було – їх у неї було аж двоє. 

 Я прийшов до тями одного сонячного дня в кінці жовтня. Моя донечка, за якою я безмежно скучив, й Тимофій спали поряд. Я хотів встати, не розбудивши їх. Крадькома обійшовши ліжко, я сів біля доньки, не стримався і поцілував її в чоло. Мій поцілунок розбудив її. Вона відкрила очі й відразу кинулася мені на шию: 

– Тату, таточку! Ти одужав! Ти повернувся! Ти ж більше не будеш хворіти? Я так за тебе боялася! – кричала донька своїм дзвінким голосочком, обіймаючи й цілуючи мене. 

– Не бійся, моя маленька, я більше не буду хворіти й лякати тебе! – я стис її в обіймах, настільки сильних, наскільки дозволяло моє слабке здоров’я. 

На крик доньки прибігли мама й Ната – це був щасливий і незабутній день. 

Залишившись наодинці, я раптом згадав Марину, і мені здалося, що тепер нас розділяє ціла вічність. У серці більше не було болю – я перехворів на свої почуття й тепер відчував, що на мене чекає нове життя. 

Відновивши сили, я пішов на кладовище. Там з могильної плити мені всміхалася красуня з неймовірною усмішкою. Марині поставили вишуканий надгробок у вигляді магнолії – це зробили колеги, які, як ніхто, знали її пристрасть до цієї квітки. 

Поставивши квіти у вазу, я сів на землю. Я йшов сюди з наміром сказати так багато, але тепер не міг знайти слів – у горлі ніби застрягла жорстка грудка могильної землі. Дивлячись на неї, відчував, як далеко ми одне від одного, але більше не хотів зближення. Я заплакав вдруге в житті, і це були сльози очищення, оновлення, а не журби й безнадії. Тільки Марині вдалося вичавити з мене сльози. 

За дві години перебування поряд з нею я повністю звільнився від минулого – мені стало легко як ніколи. Але я знав, що Марина назавжди залишиться частиною мого життя, світлим променем, котрий осяватиме його, стане мірилом правильності й неправильності, джерелом натхнення й тією основою, на якій я побудую своє нове життя. Вона стане моєю совістю. З кладовища я повернувся іншою людиною – людиною, котра більше не страждає докорами сумління й почуттям провини. Минуле більше не мало влади наді мною. Я більше не чекав «завтра».