Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Попри те, що смерть Марини звільнила мене від обіцянки не пов’язувати своє життя з іншою жінкою, я не поспішав приймати рішення. Я не знав, чи хотів узагалі одружуватися – мені й так було добре. Ната знову стала частою гостею в нашому домі, і в її очах знову ожила надія на спільне майбутнє. Я був вдячний, що вона знаходилася поряд, за все, що вона для мене зробила. Мені б хотілося дати їй обіцянку, що наше одруження – лише питання часу, але поки що не міг цього зробити. Відтепер завжди й у всьому я збирався tenir la parole (фр. дотримуватися слова). 

Я багато часу проводив з Софією – вона росла розумною та кмітливою дитиною та часто дивувала мене. Шкода, що більшість людей у процесі дорослішання втрачає цю здатність назавжди. І лише одиниці якимось дивом зберігають її і проносять крізь життя. І там, де вони з’являються, все оживає і приходить в рух.  

Одного разу ми проходили повз Києво-печерську лавру – тут завжди багато паломників, що приїздять з усіх усюд. Донька раптом зупинилася й довго дивилася на церкву, а потім сказала дивовижні слова: 

– Татку, а Бог посилає людині лише те, що їй потрібно? 

– Напевно, що так. Я якось про це не замислювався. А чому ти запитуєш? – я був здивований глибиною поставленого запитання. 

– Бабуся сказала, що мене вам Бог послав. Це добре чи погано? 

– Це прекрасно! – вигукнув я. 

– І я так думаю, таточку, адже що б ви без мене робили? – цей блискучий висновок викликав у мене усмішку, і присівши навпочіпки, я обійняв свого маленького й мудрого янгола. 

– З тебе вийде чудовий аналітик! 

– Правда? 

– Звісно, що правда. 

– Тату, а якщо мені Бог не послав маму, це теж так потрібно? – таке питання стало для мене цілковитою несподіванкою, і я ніяк не міг збагнути, що відповісти. 

– Напевно, так. Але... 

– Таточку, а можна я сама собі виберу маму? 

– І кого ж ти хочеш?.. – я почував себе цілковитим дурнем – моя дитина хоче маму, а я все ніяк не міг прийняти рішення. 

– Нату. Можна? 

– Це тобі теж бабуся сказала?

– Ні, я що, по-твоєму, сама не здогадаюся? 

– Ната тобі подобається? 

– Так. Вона добра й любить мене й тебе також. Але ти вдаєш, що не помічаєш цього... 

– Так, щось ти розбазікалася не на жарт. Я обіцяю тобі подумати над цим питанням, а тепер марш у кав’ярню їсти тістечка. 

– Ура! 

Я спостерігав, як донька поїдала тістечка за обидві щоки й розумів, що час приймати рішення настав. Що ж, так тому й бути! Мені раптом усе стало зрозумілим і очевидним, я знав, що робитиму далі. 

– Хочеш на море? – запитав я раптом доньку. 

– Звісно, хочу, таточку! 

– Значить, вирішено! Їдемо на море.

– А коли? 

– Через кілька днів. 

– А тьотю Нату візьмемо із собою? 

– Якщо вона буде не проти. 

– Вона буде не проти. Я її вмовлю, – донька подивилася на мене хитрющим змовницьким поглядом, і ми розсміялися. 

Нехай хоч вона буде щасливою. До того ж кращої дружини, аніж Ната, мені не знайти. Останнім часом я все частіше став помічати в ній жінку, а не просто друга. Питання в іншому: чи зможу я її покохати? Я поважав, цінував, довіряв Наті, але не любив. Зате її любила Софійка, а для мене це мало першочергове значення. Заради цього я був готовий одружитися з Натою та створити міцну сім’ю. Найважливіше, що дві головні жінки в моєму житті люблять мене й пов’язують зі мною своє щастя. У цьому я не міг їм відмовити. 

Усі крапки над «і» мала розставити поїздка на море. 

На пропозицію відпочити Ната відповіла здивуванням і згодою. 

Море на Кіпрі було неймовірним, а повітря – незрівнянним.

 Софія була щаслива, Ната – сповнена надії, а я – не міг не згадати про Марину...