Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Хвороба, кладовище й море зробили оновили мене. Після Кіпру я відчув жагу за справжньою діяльністю. Софійка вже підросла, і тепер я міг присвятити себе тому, що вмів робити найкраще – антикризовій діяльністі. Пережитий життєвий досвід примусив мене по-новому подивитися на звичні речі, і зараз мені кортіло втілити своє нове бачення в життя. 

Статус позаштатного співробітника більше не влаштовував, і я збирався сказати про це Вадиму. Я відчував, що виріс із наявних можливостей і маю потребу в нових горизонтах – нові знання, нові знайомства, нові відчуття. В мене ніби відкрилося друге дихання – я був готовий до нових звершень і точно знав, що зможу досягнути нових висот. 

Я хотів створити свою компанію. І труднощі мене не лякали, адже це б дало змогу набути навичок управління персоналом і ділитися накопиченим досвідом з іншими. Звісно, це амбіційний проєкт, але я був готовий працювати й вкласти в нього свої знання. Хотів розчинитися в роботі, як це було раніше. 

Що стосується Нати, то тепер ми офіційно були разом, щоправда, про дату весілля поки не говорили. Вирішивши «розчинитися» в роботі, я не усвідомлював чи не хотів усвідомлювати, що знову втікаю від самого себе. Підсвідомо я намагався відкласти весілля якнайдалі й таємно мріяв про те, щоб воно не відбулося, але навіть сам собі у цьому не зізнавався. 

Прийнявши остаточне рішення організувати свій проєкт, я розумів, що без сторонньої підтримки сильний старт неможливий. Кращого порадника й людини, котра може надати підтримку, ніж Вадим, мені було не знайти, і тому я домовився з ним про зустріч, щоб поділитися своїми планами на майбутнє. Той оцінив моє прагнення зайнятися власною кар’єрою. Попри те, що Вадим утрачав цінного співробітника, він з ентузіазмом підтримав мою ідею та пообіцяв сприяти в усьому. 

– Менеджер твого рівня повинен бути самостійним, – сказав Вадим, – я знав, що рано чи пізно ти прийдеш до цього. Здається, час настав. І я радий, що ти твердо вирішив іти своїм шляхом. Моя підтримка стосовно безнадійних клієнтів тобі гарантована. Сила й натиск твоєї натури зможуть дати не одній компанії шанс на продовження діяльності. У тебе є здатність вдихати життя у старі структури, і вони якимось дивовижним чином перетворюються, розправляють плечі й оживають. 

Такого мені ще не говорили, і мої колеги дорого б заплатили за подібні слова, а тим більше з вуст Вадима. Чесно кажучи, я розчулився. 

– Ти справжній друг. Дякую тобі. Для мене це дуже важливо. 

– Поки немає за що. Як узагалі твоє особисте життя? 

– Усе чудово. Тепер ми з Натою разом. Нещодавно повернулися з Кіпру. Напевно, я скоро стану по-справжньому сімейним чоловіком, – відповів йому. 

Вадим подивився мені в очі й після кількасекундної паузи промовив: 

– Щось не чую радості в голосі й не бачу блиску в очах. Мені здається, чи дійсно є щось, про що ти не хочеш говорити? Чи я помиляюся? 

– Але в тому вся справа, що він не помилявся. Мені стало ніяково, і Вадим це помітив. Щоб попередити його наступне твердження, я, як можна впевненіше, сказав: 

– Може, ти й маєш слушність, але я вже все вирішив. 

– Але щось не дає тобі спокою. Можливо, поділишся своїми сумнівами? 

– І я вирішив відкритися Вадиму й розповісти про справжні мотиви свого одруження, почуття обов’язку перед Натою та дочкою. 

– Так усім буде краще, – резюмував я. 

– Цього ти не можеш знати. Тобі, наприклад, буде краще? 

– Якщо Наті й Софії буде добре, то мені також, – дав я ухильну відповідь. 

– Благородство – це гарна риса, але ти впевнений, що тобі його вистачить надовго? 

– Я впевнений, що рішення правильне. І весілля – це питання найближчого майбутнього. Так що я тебе запрошую. Про дату повідомлю окремо. 

– Ти кохаєш її? – Вадим поставив питання руба. 

– Це не має значення. Адже, виходить, Ната мене врятувала, виростила мою дочку, і мама її обожнює. Ти ж знаєш, як вона мріяла, щоб ми одружилися. Тепер її мрія здійсниться. 

– Мова йде не про Нату, твою доньку чи матір. Мова про тебе. Ти зможеш жити без кохання? Знаючи твій темперамент, я в цьому не впевнений. Не думай, що відмовляю тебе від одруження з Натою. Вона, без сумніву, прекрасна жінка й варта кохання, саме кохання – не співчуття, не жалості. Розумієш? 

– Розумію, але вона сама цього хоче й усе усвідомлює. 

– Тому, що кохає тебе, а ти..? 

– Я не знаю, чи покохаю ще когось. Можливо, з часом. Що ти пропонуєш, не одружуватися? 

– Я пропоную тобі бути чесним із собою. 

– Ната – доросла жінка, усе розуміє та на диво не сподівається. 

– Що в цьому поганого? 

– Абсолютно нічого, але ваша ідилія скоріше за все триватиме недовго. 

– Можливо, але необов’язково. Софійка – це причина триматися одне одного. 

– Мені здається, ти обманюєш себе. Якби дійсно хотів одружитися, то до чого цей грандіозний проєкт, який може відкласти весілля на невизначений строк. Ти можеш, звісно, спочатку одружитися, але потім – тебе ніколи не буде вдома... 

– Можливо, – відповів я після деякої паузи. – Але навряд чи я покохаю когось так сильно як Марину. Донька дуже хоче бачити Нату мамою, і я не можу їй в цьому відмовити. Я теж колись вважав шляхетним учинком одружитися з жінкою, яка потрапила у – Після Марини це і є мій максимум. Не думаю, що я здатен на більше. Так, усе, що ти сказав – правда, але рішення вже прийнято і я не зможу відмовити Наті знову – це буде занадто жорстоко стосовно неї. Мине час, вона все зрозуміє, і тоді нехай сама вирішує – іти чи залишатися. Але, сподіваюся, що покохаю Нату. Можливо, уже її кохаю, просто ще не знаю про це. Ната потрібна мені, я – потрібен їй. Я впевнений у цьому і готовий нести за відповідальність за свої слова й учинки. Усе інше – не важливо. Але я вдячний тобі, що ти завжди говориш правду. 

Телефонний дзвінок перервав розмову: 

– Софійка!.. – почув я у слухавці схвильований голос мами. 

– Що з нею?! 

– Синку, я не знаю, як це трапилося, але вона впала й... зламала ногу. Пробач.