Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

– Де ви зараз?! 

– У травматології. 

– Скоро буду – не панікуй, будь ласка. 

– Що з дитиною? – запитав Вадим. Я коротко розповів йому, що сталося. – Я поїду з тобою. 

Коли ми приїхали в дитячу лікарню, мама й Ната стояли коло операційної, де мою дитину готували до операції. У матері були заплакані очі, але Ната трималася спокійно – вона ніколи не втрачала голови навіть в екстремальних випадках – чудова якість для медсестри. Я обійняв обох. Вадим пробув з нами недовго, термінові справи вимагали його присутності. Ми втрьох мовчки сиділи біля дверей і очікували результатів. Усі намагалися не виказувати хвилювання, і це свідчило про те, яке воно сильне. Через дві години операція закінчилася. Лікар вийшов з палати й запевнив, що загрози для дитини немає, операція пройшла успішно й через місяць дівчинка вже бігатиме. Такий прогноз дозволив видихнути з полегшенням. Нас на кілька хвилин впустили до дитини, але вона ще спала. Потім я відправив маму додому, а ми з Натою залишилися, щоб дочекатися, коли донька прийде до тями. І я раптом згадав розмову з Вадимом. Мені стало дуже соромно перед Натою. Я не знав, як дивитися їй в очі. Увесь час очікування ми майже не розмовляли – кожен думав про своє. 

Коли донечка прокинулася, нам дозволили зайти до неї всього на кілька хвилин. Вона була ще слабка, але всміхалася. Скільки мужності в цьому маленькому створінні! Ми з Натою сиділи по різні боки лікарняного ліжка й тримали нашу дитину за руки. Мала дивилася на нас зі співчуттям, так, ніби це ми були хворі, а не вона. Але, якщо розібратися, то так воно й було. 

– Таточку, а можеш відповісти на одне запитання? 

– Так, мила. Усе, що завгодно. 

– Ви одружитеся? – у цей момент я відчув себе остаточно загнаним у глухий кут. 

– Поговоримо про це, коли ти одужаєш. 

– Значить, одружитеся! Скоріше б вийти з лікарні. Тільки дату весілля без мене не призначайте. 

– Добре. Ми нічого самі не вирішуватимемо. Головне, щоб у тебе все було гаразд. 

– Час пройде швидко, ви й не помітите, як мене випишуть. Мені так хочеться потанцювати на вашому весіллі. 

– Обов’язково станцюєш. А тепер відпочивай. Прийдемо до тебе завтра, – поцілувавши Софійку в обидві щоки, ми вийшли. 

Ната була мовчазною, ніби читала мої думки й усе розуміла. На вулиці вона запитала: 

– Олексію, я ж можу ставити тобі прямі запитання й отримувати на них такі ж прямі й щирі відповіді. 

– Так, звісно. 

– Скажи, ми одружимося чи ти просто водиш мене за носа? Невизначеність – найгірше, і ти, як ніхто, маєш це знати. 

– Чому ти запитуєш? Усе ж уже вирішено. Це питання часу. 

– Коли ти став таким нерішучим, що не можеш навіть сказати «так» чи «ні»? Просто дай пряму відповідь. Я доросла дівчинка – переживу. Прошу лише щирості – це не так багато. 

– Нато, усе буде, як ти хочеш. 

– А як ти хочеш? Чому ти завжди говориш про нас із Софійкою, а про себе ні слова?! Чому я нічого не знаю про твої почуття. Ти що, у жертву себе приносиш?

– Я... 

– Дай мені договорити, будь ласка. Скажи, хто я тобі?

– Ти – найближча мені людина, і нам без тебе не впоратися. 

– Нам без тебе не впоратися, – відлунням повторила Ната. – А мені завжди хотілося почути від тебе, що тобі без мене не впоратися, про твої почуття до мене. 

– Пробач. 

– Ти знаєш, я раптом усе зрозуміла. Я ж увесь цей час сподівалася на диво, жила ілюзією, що ти покохаєш мене, але тепер усвідомлюю, що двічі в одну річку не ввійдеш. Вона завжди буде між нами. Так? 

– Нато, будь ласка, не потрібно. 

– Значить, я маю рацію. Сама винна. 

– Ти ні в чому не винна. Я тобі дуже вдячний за все. 

– На Кіпрі все теж було із вдячності? 

– Але ж ми обидва хотіли цього? Чи не так? 

– Так, але... 

– Нато, ми разом – і це найголовніше. 

– Так. А ми разом? 

– Звісно, але більшого я тобі ніколи не обіцяв. Весілля – це питання часу. І тобі вирішувати, буде воно чи ні. Якщо ти вирішиш, що йому бути, то повинна знати, що виходиш заміж за найбільшого мудака на світі, – вирішив я пожартувати, щоб хоч якось знизити напругу. 

– Можливо саме такого мудака я все життя й чекала, але, на жаль, усі його думки про іншу. 

Я не відмовляюся від своїх обіцянок. У тебе є час подумати. 

– Мені здається, що це тобі треба подумати. Я оцінила твій лицарський учинок, проте одружувати тебе на собі проти твоєї волі не збираюся. 

– Нато, ти ж нас не кинеш? Для Софії це буде удар. 

– Шкода, що не для тебе, Філатов. Шкода, що не для тебе

Ната пішла, не озираючись, і мені раптом захотілося наздогнати її, упасти на коліна й запропонувати негайно стати моєю дружиною. Однак я так і не зміг зрушити з місця. Попри напружену розмову, відчув полегшення від неї. Вадим мав слушність: треба бути чесним із собою. Я був майже чесний і цього виявилося замало.