Читати книгу - "Світло в серпні"

З такою самою швидкістю він добрався до місця, яке шукав і знайшов серед ночі за мало не півокруги, хоч воно було не дуже далеко. Не проїхавши й чотирьох миль, почув музику, а тоді побачив світло в однокімнатній школі край дороги. Хоча й знав цю школу, але ніяк не міг знати, що в ній будуть танці. А однак під’їхав просто до неї, в гайок, повен тіней від автомашин, колясок, осідланих коней та мулів, і зіскочив одразу ж, ще кінь не спинився. Навіть не прив’язав його. Спiшився і в капцях, зі спущеними підтяжками, круглоголовий, випнувши коротку, тупу, збурену бороду, метнувся до відчинених дверей та вікон, звідки долинала музика, де у світлі гасової лампи миготіли тіні в якомусь упорядкованому безладі.

Входячи в кімнату, він гадав, мабуть, — якщо взагалі думав цієї миті, — що його веде і надихає сам войовничий архангел Михаїл. Напевно, ані на мить не підвели Мак-Ічерна очі, вражені різким світлом і миготливим шарварком, коли, пропихаючись поміж тіл з повернутими до нього головами, залишаючи за собою хвилю подиву й сум’яття, він рвався до юнака, якого добровільно усиновив і старався виховувати так, як сам вважав правильним. Джо танцював з офіціанткою й ще не зауважив названого батька. Боббі бачила його лише один раз, але, мабуть, запам’ятала, а може, тепер досить було лише глянути на нього. Вона завмерла, на обличчя наповз вираз чогось схожого на жах, і Джо, помітивши це, обернувся. Коли зробив це, Мак-Ічерн уже був поруч них. Він і сам бачив цю жінку тільки раз, та й то, мабуть, тоді не приглядався до неї — достоту так само, як не бажав слухати чоловічих балачок про блудодійство. Тож пішов просто до Боббі, поки що не зважаючи на Джо.

— Геть, розпусна Єзавеле! — промовив він. Голос прогримів проти враженої тиші, проти вражених лиць під гасовими лампами, проти обірваної музики, проти мирної місячної ночі молодого літа. — Геть звідси, повіє!

Мабуть, він не помічав того, що швидко рухається й гучно говорить. Мабуть, гадав, що стоїть, справедливий, скелеподібний, без поспіху та гніву, тоді як навколо погань слабкого людства знемагає в довгому зітханні жаху перед посланцем розгніваного карального Престолу. Мабуть, навіть не його рука вдарила в обличчя юнака, якого він тримав під своїм дахом, годував і одягав ще від малої дитини, і коли воно ухилилося від удару й знову повернулося на місце, то вже, напевно, не належало тій дитині. Та Мак-Ічерн не здивувався, бо ж не на дитячому обличчі зосередився. Це було лице Сатани, теж йому знайоме. Втупившись у це лице, Мак-Ічерн ішов на нього, піднявши руку, в несамовитому, примарному захваті вже розгрішеного мученика, назустріч стільцю, яким з розмаху уразив його по голові Джо, назустріч небуттю. Мабуть, небуття його здивувало, але не сильно й не надовго.

А тоді все, ревучи й завмираючи, відхлинуло від Джо, і він залишився стояти посеред кімнати, стискаючи в руці розтрощений стілець, дивлячись на названого батька. Мак-Ічерн лежав навзнак. Тепер виглядав утихомиреним. Здавалося, він спить — круглоголовий, неприборканий навіть на спочинку, і навіть кров на чолі холола мирно й спокійно.

Джо відсапувався. Чув свій віддих і ще щось — тонке, пронизливе й далеке. Дослуховувався довго, поки впізнав голос, жіночий голос. Глянув — і побачив двох чоловіків, що тримають її, а вона звивається, пручається, волосся збите на лоба, бліде обличчя зсудомлене і спотворене, заляпане яскравою фарбою, із рваної діри рота виривається крик.

— Обізвав мене повією! — верещить вона, вириваючись із чоловічих рук. — Отой старий курвий син! Пустіть мене! Пустіть! — Голос перестав ділитися на слова, знову зірвався на нерозбірливий вереск, вона корчилася і билася, силкувалася вкусити руки чоловіків, що її втримували.

Тримаючи розтрощений стілець, Джо рушив до неї. Збившись у купки попід стінами, на нього дивилися дівчата в цупких сукнях та у виписаних на пошті панчохах і туфлях, молоді парубки в погано пошитих, неначе з дощок склепаних костюмах, теж замовлених на пошті, з мозолястими розтовченими долонями, з очима, вираз яких свідчив про спадок терплячого споглядання на безконечні борозни, на вічні задки ледачих мулів. Джо побіг, вимахуючи стільцем.

— Відпустіть її! — сказав він. Боббі відразу ж перестала битися й весь свій шал та вереск спрямувала на Джо, ніби допіру в цю мить побачила його, усвідомила, що він тут.

— А ти! Притягнув мене сюди! Клятий байстрюк, селюк неотесаний! Байстрюк! Такий самий, як і він. Нацькував його на мене. Я ніколи не бачила…

Джо ніби й ні на кого зокрема не нападав, його обличчя під здійнятим стільцем було цілком спокійне. Люди відступили від офіціантки, відпустили її, та вона й далі смикала руками, немовби ще не відчула цього.

— Забирайся звідси! — крикнув Джо. Крутився, вимахуючи стільцем, та його обличчя було цілком спокійне. — Назад! — гукнув він, хоч жоден ані ворухнувся. Усі знерухоміли й заніміли, як людина, що лежала на підлозі. Джо розмахував стільцем, задкуючи до дверей. — Ані руш! Я сказав, що вб’ю його колись. Сказав йому! — Він розмахував стільцем і спокійно відступав до дверей. — Хай хто спробує поворухнутися, — пригрозив Джо, невідривно дивлячись на лиця, які видавалися масками. Тоді жбурнув стілець, крутнувся й вибіг за двері, у м’яке плямисте місячне сяйво. Догнав офіціантку, коли вона сідала в машину. Хоч засапався, та його голос звучав спокійно. Обличчя як у сплячого, та тільки віддих важкий.

— Їдь до міста, — сказав він. — Я буду там, як тільки…

Очевидно, не тямив, що говорить і що накоїв. Коли жінка раптом обернулась і стала бити його по обличчі, він не поворухнувся, голос не змінився.

— Еге ж. Гаразд. Буду там, як тільки…

Повернувся й побіг, а вона й далі молотила кулаками повітря.

Він не міг знати, де Мак-Ічерн залишив коня, та й чи взагалі є тут цей кінь. А однак прибіг до нього, пройнятий успадкованою від батьків непохитною вірою в безвідмовність ходу подій. Скочив на коня й повернув до шосе. Машина вже виїхала на дорогу. Видно було, як меншають і зникають задні сигнальні вогні.

Старий дужий робочий кінь повертався додому