Читати книгу - "Відродження Нації"

Цей добродій, цей „соціаліст” усіма засобами старався розбити силу українства й підсилити чорносотенні контрреволюційні й контрукраїнські течії. А найголовнішим засобом його були донські темні козаки та дикі кірасіри. Спіраючись на загальний правий курс і на цю військову силу „соціаліста” Оберучева, чорна сотня на Україні розвела енерґічну, гарячкову акцію. Стали орґанізовуватись, як гриби після реакційного дощу, виникати ріжні праві товариства й орґанізації, які посипали в Петроград протестами проти „примусової українізації Малороссії”. „Союзъ малороссовъ имени Гоголя” поставив собі проґрамою „боротьбу за Росію й проти України”.

Чорносотенна рада професорів Київського Універсітету послала гарячий протест Урядові проти укр. домагань, в якому між инчим говорилося:

„Керманичі українського руху прагнуть повного політичного відокремлення й відчуження від решти Росії тих областей, які вважаються українськими. Для розв'язки питання в цім дусі й напрямі нема ґрунту в попередній історії Малоросії... Такий напрям розв'язання українського питання Рада Універсітету вважає суперечним з найбільше життєвими, найсвятійшими інтересами російської держави й російського народу”. („Новое Время”, 11. VIII. 1917.)

І ціла зґрая чорних переможців з клекотом закрутилась над Україною в ім'я цих „найсвятіших інтересів” визиску й поневолення.

2. Крівавий арґумент за „найсвятіші інтереси”.

А як конкретним доказом і арґументом за ці інтереси явилася крівава подія з полком імени Б. Хмельницького.

Зорґанізований з найбільш свідомих національно й демократично елементів, цей полк з самого початку українського руху лишався в Київі й служив хоч невеличкою, але вірною опорою українству проти насильницьких замахів ріжних Лєпарських та Оберучевих. Цілком натурально, що ці добродії, а також усе чорносотенство лютим духом дихали на цей полк і вживали ріжних заходів, шоб випровадити його з Київу на фронт. Оберучев робив ріжні провокаційні спроби такої висилки, але це йому не вдавалось, — полк постановив до остаточного вияснення відносин між Петроградом і Центр. Радою з Київа нікуди не виходити. І не йшов.

Аж ось угода сталася. Ц. Рада стає владою. Вона зможе тепер сама знайти собі засоби самоохорони.

На фронті ж були неудачі, всяка сила була потрібна. Отже коли прийшов наказ Головного Штабу про вихід полкові на фронт, він згодився, зібрався й вирушив.

Але тут сталася подія, яка в найкращому світлі малює настрої контрреволюції й контрукраїнства. Від'їжжаючи з станції, богданівці на честь Київа дали сальву в повітря. Це послужило формальною причіпкою для кірасірів і донців, які з наказу свого начальства мали весь час стежити за одправкою полку ім. Богдана Хмельницького.

У відповідь на сальву почався обстріл поїзду, який уже рушив з станції (отже, очевидно, не мав ніяких намірів що до Київа). Потім виявилось, що по всій лінії залізниці було зарані розставлено кірасірів з кулеметами. Почався чистий розстріл, дикий і безглуздий. Богданівці, ошелешені такою несподіванкою; спинили поїзд, хотіли вияснити причину цього обстрілу. Але донці й кірасіри зараз же налетіли на поїзд й обезброїли ешалони. Обезброюючи, в сліпій люті били, знущались і кричали: „Ми вам покажемо Автономію, хохлацкія морди!”

Убитих богданівців було 16, ранено кільки десятків.

Весь Київ був вражений цим злочинством. Було призначено слідство, комісії й т. д. Але що можна вияснити, вислідити, коли ті самі, що вбивали, вони ж і слідчих призначали?

Українцями між инчим було вияснено участь у цій справі відомого провокатора й шпіона москвофіла Геровського, який був під захистом Оберучева. Але саме слідство кінець кінцем нічим не скінчилось і за убийство десятків людей, що їхали на фронт боронити Росію, ніхто ніякої відповідальности не поніс, не вважаючи па масові протести українців з усієї України.

Мало того: п. Оберучев віддав під суд полковника полку ім. Б. Хмельницького д. Капкана, ніби за „повстання полку ім. Б. Хмельницького”. (Його потім було все ж таки увільнено.)

Кірасіри ж і донці, не вважаючи на вимогу Ц. Ради вивести їх з Київу, лишилися, не понесли ніякої навіть нагани й голосно по всьому Київу нахвалялися розправитись не тільки з „богданівцями”, але й з усім українством. При такій сітуації було привезено з Петрограду відповідь російського Уряду.

3. Болюче рішення.

Розуміється, ця відповідь зустріла однодушну гостру неґативну оцінку, не виключаючи навіть неукраїнців-соціалістів.

Але як же далі бути: приняти цю інструкцію чи одкинути?

На цьому думки різко розійшлися. Величезна більшість Центр. Ради (переважно у. соц.-рев.) одразу заняли цілком виразну позіцію: одкинути, шпурнути в лице кадетам цей віроломний витвір їх і провадити свою справу без усякого відношення до Петрограду. Не давати йому хліба, салдатів, податків, брати самим усю владу в свої руки, а як треба буде зброєю боронити свого права, покликати українське військо з фронту, — хай відповідальність за бурю, за порушення фронту беруть на себе ті, що сіють вітер.

Це була реакція чуття, того самого чуття обурення, образи й гніву, що переживала делеґація в Петрограді. Делеґації це було знайоме, але їй також було відомо, що будувати свої вчинки під такий момент тільки на чуттю, є не тільки шкодливо, але й злочинно супроти всієї української справи, бо цеї іменно реакції тільки й хотіли від нас наші вороги. А надто делеґації було виразно видно, що треба яко мога меньче піддаватись провокації. Делеґація вже в Петрограді бачила, що треба приняти Інструкцію. Не уступаючи в переговорах ні кроку з Статуту, обороняючи кожний пункт його, ми в той же час про себе знали, що мусітимемо уступити в багатьох пунктах.

З таким настроєм ми й вертались до Київу. Але цей настрій зустрів цілком неґативне відношення більшости Ради. Навіть Ґенеральний Секретаріат поділився на дві половини й хоч за приняття було більше на один голос, це справи не вирішувало.

Обурення Ц. Ради шукало собі об'єкту, на якому могло би хоч у малій мірі реалізуватись. Таким об'єктом явилася делеґація, на яку було складено значну частину вини за неудачу. Нас обвинувачували в нетвердости, в неумінню, в недостойному поводженню по міністерських передпокоях, навіть у тайній зраді. Особливо невдоволення проти моєї особи було дуже виразне. Я не ховав того, що думав і отверто рішуче й зразу сказав, що, на мою думку, треба було зробити. Перейшовши вже фазу почуття, я міг легче тепер оглядати всю сітуацію з погляду об'єктивности. Сітуація ж залізною рукою тягла нас, не дивлячись на наше обурення,