Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

За п’ять хвилин ми вже дружньо патякали про різні речі: про Аристарха, син якого продав йому цю квартиру, про музику, про активність моєї матері, про пасивність його матері, про Відень, який ми обоє обожнювали заразом із Клімтом, штруделями та кавою. Він вибачився за те, що його, власне, не хвилюють жінки, але це ніяк зі мною не пов’язано. Я сказала, що натомість мене хвилюють чоловіки, але його це не повинно хвилювати, бо з ним це, може, і пов’язано, але не настільки, що я буду ґвалтувати його на кришці роялю. Дотепер ми обмінюємося з ним звістками, а інколи ходимо в гості одне до одного. Наш пароль: «Чаю чи шампанського?» Чай – у гості до мене, шампанське – до нього.

«Мамо, батьку, а в мене є одна новина! Власне, я збираюся вийти заміж. Ма, він нормально заробляє, йому за сорок, і я до нього фактично переїхала, тому йому не треба залишати в моїй хаті ніяких зарядних для мобільників». Батько сказав, що треба відкоркувати щось, що всі ми п’ємо. «По коньячку?» – «По коньячку!» – «Доню, а він симпатичний? А коли ми йдемо до вас знайомитися? А ви думали про дітей?» Я зауважила, що про дітей я зараз думаю постійно, особливо про сина. Мати дивилася на мене недовірливо. «А ти добре подумала?» Мама хвилювалася, чи не виявлю я свій гидотний характер і чи не кину нареченого. Я подумала, що маю її чимось потішити. «У нього є будинок в Америці». Тепер я знала, що мати буде почуватися щасливою тижнів зо два поспіль.

Перед моєю конторою росте шість туй. Ми їх висаджували разом із Марленом. Туї, коли підросли, деформувалися в дивний спосіб. Вони стояли рядком, одна впритул до іншої, кожна наче з випнутим правим «стегном». Ми прозвали їх «красунями кабаре». Контору ми створили з Марленом після того, як вирішили піти з Міністерства закордонних справ. Насправді Марленові вона була ні до чого, бо він був юристом, а контору ми створювали перекладацьку, але йому дуже кортіло, щоб ми щось встругнули разом.

Спочатку справи наші йшли кепсько. Ми потроху перекладали приватні листи млосних красунь до іноземців, отримували за це вельми невелику платню і навіть замислювалися, а чи не перепрофілювати нашу контору на шлюбну, але потім почалися негри. Негри почалися несподівано, я чудово пам’ятаю нашого першого негра, який прийшов дійсно зненацька, як потепління посеред січня. Він був чорний неймовірно. У білому довжелезному пальті, вельветових штанях кавового кольору і чорних черевиках без шкарпеток. Його шию було замотано в смугастий шалик. Це був негатив Остапа Бендера. «Хельо», – промовив він до нас. Тоді нас у конторі було троє: Марлен, я та Ральф, приятель Марлена з Лондона. Ральф працював у нас як волонтер. Коли він приїхав, то представився, старанно промовляючи своє ім’я по літерах, а потім написав його на папірці, думав, що мені таке ні за що не вимовити. Я гордовито сказала йому: «Не переймайся, я чудово знаю, як пишеться та вимовляється твоє ім’я. По-перше, у мене були такі джинси. А по-друге, так само звали мою німецьку вівчарку». Ральф зовсім не вмів ображатися, він вважав, що це марнування часу, через ощадливе ставлення до якого його було важко чимось здивувати. Тож Ральф першим прийшов до тями і, приязно всміхаючись, промовив до негра: «Хельо!»

Негр сказав, що звати його Аденяй Алі Абай і що він принц. У принца було одне бажання, щоб ми допомогли йому скласти листа, якого він мав намір надіслати деяким багатим людям по всьому світу. «У нас була революція, потім – війна, мій батько-король програв, родина втратила майже все, і зараз заблоковані наші банківські рахунки, але незабаром буде контрреволюція, і тоді все буде добре і ми віддамо гроші». – «Які гроші?» – «Ті, які ви зараз в листі попросите, щоб мені позичили». Аденяй Алі Абай посміхнувся, один зуб Аденяя був золотим. І ми попросили. Він запитав, чи нормально буде, якщо він заплатить нам десять баксів. Ми сказали, що це буде поблажливістю з нашого боку, але загалом нормально. Тоді Аденяй зняв черевик, поколупався у підошві та дістав десятку. Зараз церкви відомого проповідника Аденяя Алі Абая знані по всій Європі і я часто бачу його доброчесну та задоволену пику на екрані телевізора. І згадую, з чого все починалося.

Принц Аденяй був нашим талісманом, бо після нього негри пішли один за одним. Усі вони були принцами у вигнанні. Завдяки африканським революціям, невідворотним, наче осінні опади та інші кліматичні процеси, справи наші почали виправлятися. Ми тоді не знали, що прислуговувалися піонерам спаму! Марлен купив свою першу іномарку, я зняла квартиру в центрі і стала користуватися дорогою косметикою. А завдяки тому, що наш струминний принтер, як виявилося, міг друкувати папірці, схожі на банківські довідки, ми змогли взяти на роботу ще двох перекладачів. Тоді до нас і прийшли працювати Сашко та Наталка.

Усі негри, які проходили через наш офіс, неодмінно робили мені шлюбну пропозицію і запрошували на побачення. Тобто в мене були всі шансі стати справжньою принцесою. Звісно, що після контрреволюції. Я чемно відповідала їм, що я є вері бізі тудей. Я настільки звикла до нападів на мою незалежність із їхнього боку, що коли побачила у дверях супермаркету, де я купувала каву, молоко та тістечка, негра, який, власне, нічого не встиг мені запропонувати, заявила: «Соррі, бат ай ем вері бізі тудей [11]». «Ок, гьорл. Бат донт фогет ебаут рест! [12]» – відповів мені на це незнайомий темношкірий принц.

А потім негри скінчилися так само раптово, як почалися. Але забути про себе вони не давали, бо майже щодня я отримувала від когось із них листа, універсальну форму та зміст якого