Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

— І що в ній такого дивного, окрім імені?

— А те, що вона ніби знає про моє становище. Розумієш, ніхто з гостей навіть виду не подав, якщо й зрозумів, що щось не так, а вона підійшла і сказала, що мені треба тікати. І зробила це непомітно: обійняла, ніби з заручинами привітала і прямо про це заявила.

— Може, вона просто адекватна, а ти дарма підозрюєш її? — Припускає Аріна.

Я спочатку роздумую, але після затяжної паузи таки відповідаю:

— Ага, одна-сама в той час, як іншим замилили очі. Мені вже не дванадцять і навіть не п'ятнадцять, знаєш. А історіям властиво повторюватись.

— А мене ти теж підозрювала? — м'яко уточнює Аріна.

Відповідь вона знає. Я тільки розводжу руками, опускаю очі і шепочу «Вибач». Я відчуваю незручність і сором, але це краще, аніж брехня.

— Та я розумію. Від незнайомців не відстрілюєшся – вже добре. Я б на твоєму місці носила б із собою калібр, — каже зі смішком. Ось воно розуміння. Для мене це є цінне відчуття. — Давай за дружбу, а то як алкоголічки не цокаючись п'ємо, чеслово.

— За дружбу! — вимовляю урочисто. І чомусь у мене виразне відчуття, що наша з Аріною дружба — це справжнє, непідробне. Надовго. Цікаво, вона відчуває те саме? Можливо, це тому, що крім неї у мене по-справжньому нікого більше немає?

— То ти думаєш… Стривай, ти справді думаєш, що вона кріт? Чи прийшла до тебе за інформацією?

— Не знаю… Навряд. Там ми були на публіці. Що б я їй розповіла? Та й якби розповіла, то що? Яка батькові різниця? Логічніше було б надіслати когось сюди, адже там він повністю контролює ситуацію.

— А він випадково ні в яких справах не замішаний?

— Наприклад? — зависаю з келихом, так і не донісши його до столу.

— Знаєш, коли наближається підвищення на посаді, люди дбають про свій добробут. Або, коли настають неприємності, вони теж дуже дбають, щоб неприємні факти не спливли. А те, що відбувається у вас вдома цілком зійде за неприємні факти, Тай, — каже з виглядом знавця.

— Не знаю… — розгублено знизую плечима, — Я завжди думала, батько міцно сидить… А до чого тут Мілена? — ставлю келих і з'єдную пальці в замок.

— Ну, якщо Мілена кріт, то є підсадні вуха.

— Тоді краще заєць. Ну, у зайця вуха великі ж! — говорю чомусь. Не знаю чому. Нервую?

— Нехай буде заєць, яка різниця! Може, батько твій підіслав її послухати будеш ти базікати чи ні. Подробиці всякі, спогади з минулого. Адже якщо те, що він робить стане надбанням громадськості, його голова точно полетить, — пояснює, а я киваю: у цьому є сенс, — Слухай, — клацає пальцями, — а що, якщо тобі піти в газету і все розповісти?

— Якщо полетить його голова, — махаю в запереченні, — то полетять і наші з мамою. Він точно потягне нас за собою.

— Ти надто боїшся! — відкидається в кріслі, дивлячись засуджено, ніби всі праці роздумів нанівець.

— Аріно, це лише припущення, фантазія! Ще довести все це треба, напевно, знати, а потім, навіть якщо це правда, зробити так, щоб ця стаття потрапила керівництву батька. Це немислимо! Оце ти, звісно, ​​Шерлок…

— Не в піднебессі це керівництво живе! Ні, ти тільки задумайся: якщо в нього справді неприємності, то все може вийти. Ти про його справи дізнатися можеш?

Відповісти я не встигаю. Нас перериває дзвінок мого мобільного.

— Хто там уже?

— Невідомий, — відповідаю подрузі і вже у слухавку, — Алло!

— Доброго дня, Таїсія, — лунає співочий дівочий голос, який я, безперечно, дізнаюся, бо, — це Мілена. Як щодо випити кави?

— Хто там? — одними губами повторює Аріна.

— Мілена, — так само відповідаю я. Наші обличчя, мабуть, копія один одного: шоковані.

— Звичайно, тільки я вже в Києві, — відповідаю абоненту і коли чую з трубки «Я теж», приголомшливо витріщаю очі, але зібравшись, все-таки відповідаю, — я вільна завтра о четвертій.

— Відмінно, я чекатиму на тебе в «Терасі» на Андріївському, — звучить на тому кінці, і ми прощаємося.

— Де? — Запитує Аріна після того, як я кладу телефон на стіл.

— У «Терасі» на Андріївському узвозі.

— Пафосно, — вердикт.

— Їй пасує, — факт.

А що, якщо у батька справді все не так добре зі справами? Ніяк не можу позбутися думки, що Аріна може мати рацію. Але тоді навіщо відправляти мене до іншого міста?