Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

— І ти навіть на ніч не залишилася?

Прийняти запрошення провести вихідні на дачі батьків Арінки було найкращим рішенням за останній час. Своїм я нічого не сказала. Вирішила, якщо зателефонують по відеозв'язку, піду говорити на кухню. Вона тут така ж біла, як і в мене. А якщо Ілля вдома не застане, скажу, що до торгового центру пішла по зошити. Або ще щось. Відверто мені вже втрачати нічого.

— Не змогла, — прикриваю очі і жмурюся спогадам, що проскакують у голові, — спихнула все на контрольну з цивільного права і сказала, що забула вдома конспекти. Батько був настільки задоволений святом, що навіть не вичитував мене, тільки озирнув звіриним поглядом. Так і попрощалися.

— А чого йому невдоволеним бути? Все пройшло, як театральна постановочка на звітному прогоні, — сердиться Аріна, вислухавши довгу розповідь про закінчення банкету полковника Жарова.

— Якоюсь мірою це правда, — знизую плечима, — Казку про голого короля читала?

— Це та, яка Андерсена? — запитує, не розуміючи, до чого я веду.

— Ага, — киваю, відпиваючи з келиха. Червоне напівсолодке. Смачно. І чому я раніше вино не пила?

— Ага, — повторює вона.

— Ну от, невидиме плаття короля — це нав'язані емоції. Коли тобі довго вбивають у голову, що зручно спати на підлозі, ти спиш і навіть знаходиш плюси. Так і з королем тим було: «Ваша Величність, сукня у Вас що треба!» А сукні ніякої й не було.

— Мда, сімейка у тебе, звичайно...

— Угу, — погоджуюсь, поклавши в рот шматочок дор-блю, — радій своєму щастю, — дивлюся їй за спину. Там Влад, Арінин брат і їх батько Григорій Васильович смажать м'ясо і про щось сперечаються, жваво жестикулюючи, — Знаєш, до зустрічі з тобою я вважала, що маю жахливу сім'ю, — Аріна дивиться туди ж. По-пташиному схиляє голову, посміхається. — Ну, не аж жахлива, але до сказу вони мене доводили аж так.

— А тепер як?

— О, на твоєму тлі прийшло розуміння, що сім'я у мене просто приголомшлива! — сміється подруга і я разом з нею.

— Рада була допомогти!

Ми заливаємося з цього дурного жарту, який, напевно, мав мене образити. Але, по-перше, я з кожним днем ​​все більше і більше довіряю Арині, а по-друге, не завжди ж мені над цим ридати. Краще сміятися!

— А професура на сексуальному коні не під'їжджала? — по-своєму акуратно питає після недовгої паузи.

— Аж ні. Але так навіть краще, знаєш, — роблю ковток, а за ним ще один. Чи боляче мені? Не задумувалась. Не хочу цього розбиратися. Але мене це чіпляє.

— Чому це?

— Спокуса. ЇЇ немає, — відповідаю і облизую губи. Не зависнути у спогадах допомагає подругове покашлювання.

— А ти глибоко пірнула…

— Сховай свою єхидну посмішку, я просто занурилась! — розводжу руками в сторони і жартома виправдовуюся.

— Занурилась!? — вигукує так голосно, що Влад обертається, а я шикаю, — занурилась?! — повторює вже тихіше, — Та ти відпливла так далеко за буйки, що навіть на рятувальному катері не виженеш!

— Але було добре. Можу ж я хоч раз скоїти якусь нісенітницю! І мені не соромно! — виставляю в повчанні вказівний палець. — Страшно трохи, що дізнаються, але ж ти з диктофоном не сидиш тут.

— Головне, щоб ти нарешті випливла.— глибоке зітхання, задумливі очі до неба і різкий, пильний, прямий погляд на мене, а в ньому чортики виблискують, — здається, ми помінялися місцями, люба. Це я божевільна, а ти правильна, пам'ятаєш?

— З ким поведешся, чи знаєш.

— Знаю-знаю! — Арінка махає на мене рукою, мовляв, що з тебе візьмеш і підливає вино.

— Я просто прийняла ситуацію. Презентація швидкого весілля на дні народження батька ніби поставила крапку у всьому цьому. У моїй голові, тобто. Хоч позгадую.

— Дата весілля вже призначена? — скептично піднімає брову.

— Ти чого? Зі мною такі речі не обговорюють, — невесело сміюся і піднімаю келих, — Думаю, мене оповістять.

— Господи, як ляльку чеслово!

— До речі, був дуже дивний фрагмент, — проводжу пальцем по облямівці келиха, подумки повертаючись у вчорашній вечір, — На тому святі життя була моя подруга дитинства.

— Даша чи що? Вона ж за кордоном, — хмуриться Аріна.

— Ні. Її звуть Мілена, вона навіть не подруга, швидше, приятелька, — знизую плечима, — Її батько зв'язаний з моїм по службі і часто у нас удома бував. Коли Мілена поверталася з навчання з Англії, він брав дочку із собою. То були рідкісні, але регулярні літні приїзди до нашої оселі. Він з неї очей не спускав.

— Та сама історія, що й з тобою? — питає зітхаючи.

— Ні, він її просто обожнює. Хоча хто знає. Мій на публіці теж солов'єм заливається. Наливай, — вказую на пляшку, Арінка киває.

— І що в ній такого дивного, окрім імені?