Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Я довго пливла якимись хмарами невідомо де і не розуміла хто така, лиш чула іноді здаля знайомий голос, такий чудовий, що думала сам янгол зі мною балакає. Та янголи таких слів собі точно не дозволяють – від прохань до наказів з погрозами смішними перейшов, в ту мить з хмарин і звалилась на жорстку поверхню. Одне око трохи прочинила, знайому любу мармизу поглядом вихопила і попливла собі далі. Кілька разів на грішну землю поверталась, то в руці кололо, то за шмаття реальності чіплялась кишки вивертаючи. Все що пам’ятаю – поруч Назар був, хто ті інші, що там поруч із ним сновигали і не відаю. Здавалось, мене на тижні вимкнуло, а прокинулась вранці і запитала – лиш одна ніч минула. Ну і добре, подумала я і знову вирубилась. Прийшла до тями від любих і рідних запахів – аромат хвойного лісу і нашого будинку. Вже і нашим його стала називати, виявляється. Думала в кімнаті одна, та як очі відкрила, одразу на Назарові блакитні натрапила, оповиті сутінками.

- Знову вкрав мене з лікарні? – так тихо прошепотіла, що ледь сама свої слова почула.

- Як завжди, моє сонечко, - усміхнувся він. – Ми ж інакше і не звикли, правда ж?

- І що це було?

- Гіпотензивні препарати в десерті, Яра.

Щоб. Мені. Луснути. Знову спробували. І кому ж я мов та кістка в горлянці? Дивлюсь на Назара – його те питання вже не гризе, а буквально догризає. Знаю, що зараз себе такими словами називає, що таких і не чула досі.

- Треба було тебе дослухатись – інтуїція тебе не підвела.

- А користі з того? Інтуїція не підвела, а я підвів.

- Дурість це. Себе не картай і Дениса не прибий під гарячу руку.

- Пізно.

Жартує. Шкода мені бідолашного хлопця, він і не здогадався, що проблема яку зовні чекав, вже всередині дома причаїлася. Згадала про дім і лиш тоді про його господаря згадала. От же ж я стерво бездушне! Лиш зараз дійшло, що про Марка і не запитала. Тільки рота відкрила, як Назар відповів, мене випереджаючи.

- Марк в лікарні, з ним все добре. З’їли отрути ви з ним однаково, мабуть, та вага і ріст у вас різні.

Передчуваю важкі часи, мені ту вагу згадує з самого знайомства, та тепер точно вже не відчепиться.

- Завтра його вже мають виписати, - вів далі Назар. – А я тебе одразу потай сюди висмикнув.

- Ти хоч би цю клініку попередив, що пацієнтка не сама по собі у повітрі розтанула.

- Лишив папірець зі словом «Виписалась», їм того вистачить. А чорного списку пацієнтів, на щастя,  поки не існує, тому нам нема чим перейматись.

Побачив, що мої повіки знову важчають і відпустив у сон, та руку мою не випустив, а потім і сам поруч влаштувався. Я сопіла йому в груди, а він рукою мене притримував, гріючи собою. Вранці прокинулась раніше за нього, та лиш поворухнулась – одразу відкрив очі, наче і не спав, просто із закритими лежав. Навіть не сумніваюсь, на мене знову чекає життя в паланкіні його рук і годівля з ложечки, відтепер з переляку буде зі мною як з новонародженою панькатись. Трохи не вгадала – почав з поцілунку, такого ніжного, аж душу мені вивернув.

- Яра, пробач що так вийшло.

Точно не спав, стомлений, занепокоєний і сповнений почуття провини.

- Не треба, не бери чужих гріхів на себе.

- Які ж вони чужі, якщо дав тобі слово і дотримати його не зміг?

- Ти ж не запізнився, навіщо так кажеш?

- Ледь не запінився, Яра. А спроба знов була непогана. Не скажу, що елегантно, але тиск би ще впав, поруч нікого і все.

- Я гіпотонік.

- Я знаю, сам для тебе замість ранкової кави працюю, останнім часом, - сумно усміхнувся Назар.

Дивлюсь на його бліде стомлене обличчя і не розумію чого більше боюся – нової спроби невідомо кого, чи як він цю переживе. Були б сили – примусила б його думки ті забути, а поки лиш сильніше притулилась і тихо говорила, скільки сили стало. Переконувала, що більше не нехтуватиму його порадами і обіцяла, що нікуди не подінусь. Сама в це хотіла вірити і його запевнити.

День пройшов точно як думала: ногами підлоги і не торкнулася, все сам зробив. І викупав, і нагодував, і разом зі мною в дворі на сонечку посидів, з рук не відпускаючи. Я б може і сперечалась, та сил було замало, та і йому відмовляти не хотіла – Назару зараз потрібно було відчути себе сильним і важливим, ніби без цієї турботи він завжди не такий. Наступного ранку прокинулась біля нього – знову був поруч в одязі, а я остаточно впевнилась, що і цю ніч не спав. Ще кілька днів такого неврозу і обоє до лікарні потрапимо з однієї причини. Мені вже не було зле, тому рішуче заборонила носитись зі мною як з торбою і відвоювала собі право вільно пересуватись. Лише домівкою і двором, ясна річ. А куди мені ще зараз треба?  Полишати наш затишний сховок і самій поки не хотілось. Щойно за його межі  виходжу – чергова халепа, якщо так можна делікатно про спробу вбивства сказати. Та двонога халепа поруч турбувала не менше тієї, імені котрої так і не знаю досі. Щоб Назар і не жартував  - кепські справи. Нікуди кілька днів не їздив, весь час поруч, турботи за десятьох, а посмішки жодної. Я вже сили відновила, слабкості позбулась, а він все не може оклигати. Годі, сама може і жалілася на його надміру жартівливу манеру спілкування, та з нею його і покохала – хочу щоб повернувся такий як був. Набрала ванну, його запросила. Відгукнувся не вагаючись і  допомогти зголосився, та не так як я того хотіла. Оце ще його приєднатись не вмовляла! Дожилися… Страшне, що коїться з людиною. Наполягала, доки не домоглась бажаного, заліз сам, мене до себе притулив і завмер. Ненадовго. Якщо турбувалась, що і торкнутись мене не насмілиться – даремно. Торкався сміливо і пристрасно, та лиш мене – собі нічого не дозволив. До ранку знову поруч мене тілоохоронець лежав, а наступного дня вирішила – дам тобі такого пекучого перцю, щоб враз оклигав.