Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Жінка вказала мені на інші рядки, «До римлян», 10:1: «Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння».

Розамунда вважала, що саме ці рядки підштовхнули міс Тілні до усвідомлення своєї місії у тому, щоб працювати з єврейським народом, «аби навернути їх до Христа». Я розумів, чому вона вагалася. Думка про те, що міс Тілні керувалася релігійною ідеологією, могла б образити мене. У неї не було жодних причин хвилюватися.

Том Чепман схвалив моє детективне розслідування. Він вірив, що внутрішнім імпульсом міс Тілні було людське співчуття, вкупі з твердою вірою — як і в інших членів Серрей Чепл — у біблійний вираз «Перше ж юдеєві». Його попередник Девід Пантон сприймав буквально тлумачення послання до римлян, яке вказувало на глибоке співчуття євреям та їхню вирішальну роль у здійсненні Божого задуму. Том вважав, що це було повною протилежністю кредо нацистів.

«Апостол Павло, — пояснював Том, — казав, що потрібно демонструвати свою віру в Бога як християнин, виявляючи єврейському народові співчуття і доброту».

Чи міс Тілні їхала до Відня з надією, що ця дитина стане християнином? Питання делікатне. «Вона захоплювалася єврейським народом і мала бажання робити добро тим, хто був у боротьбі, — продовжував Том, — і це у поєднанні з богословською позицією підвищує чутливість». Тоді це суміш співчуття і теології?

Так, але головною мотивацією було співчуття, приправлене теологічним елементом. «Вона знала про переслідування євреїв у Німеччині та Австрії, і її позиція була цілком протилежна антисемітизмові, який домінував у Німеччині».

Я розумів, що послання Павла до римлян має розбіжності в оцінках не лише через те, що йдеться про такі теми, як гомосексуальність і права жінок у церкві. Я також розумів, що воно має велике значення в сенсі пророцтва, що Христос не прийде на землю знову, поки не навернуться євреї, що друге пришестя відбудеться лише тоді, коли усі євреї приймуть єдиного Бога. У цьому й полягала проблема для міс Тілні, чия християнська доктрина вказувала на те, що спасіння — це справа особиста, що кожен єврей має вирішувати, як діяти, лише за себе, а не за всіх. Тож на її долю випало багато роботи внаслідок розколу між Мартіном Лютером і Католицькою церквою під час Реформації. Головну увагу було зосереджено на тлумаченні Святого Письма, яке вказує на сумління окремої особи, відкидання групи.

«Це був початок нашої ідеї індивідуума у сучасному світі, — пояснював один теологічно підкутай знайомий, — це витоки сучасних прав людини, фокус на особистості».

Як і Том Чепман, я розумів, що мотивація міс Тілні виходила за межі ідеології. Її записи, рішення перебратися до Парижа, той факт, що вона розмовляла арабською і французькою, — все вказувало на щось більше. У своїх враженнях про відвідування мечеті вона зауважила красу храму і окремих людей, яких вона зустріла. Вона була ідеологічно впевнена у речах, в які вірила, але ці питання не зробили її сліпою до нюансів і різноманіття життя, до індивідів, які думали інакше, ніж вона, і вона хотіла бути з ними.

Міс Тілні була чуйною жінкою, а не ідеологом, який дбає лише про своє місіонерське завдання. Вона не просто переховувала людей, а докладала особливих зусиль, щоб їм у цьому допомогти. «Люди здатні на великий героїзм тоді, коли пристрасно у щось вірять, — висловилася моя подруга, коли я розповів їй цю історію. — Абстрактних принципів недостатньо для героїзму; має бути щось, що дає емоційну і глибоку мотивацію».

IV

Лемкін

[H]апад на національну, релігійну та етнічну групу має бути визнано міжнародним злочином.{262}

Рафал Лемкін, 1944

57

Одного теплого весняного дня у Нью-Йорку Ненсі Лавінія Екерлі, студентка з Луівіла, Кентукі, сиділа на травичці Ріверсайд-парку поблизу студентського містечка Колумбійського університету. Це був 1959 рік, Ненсі та її індійська подруга насолоджувалися скромним пікніком. Коли до них неквапливо підійшов підстаркуватий чоловік, елегантно вбраний у костюм і краватку, Ненсі помітила його теплі очі. З сильним центральноєвропейським акцентом він сказав: «Я знаю, як сказати “я кохаю тебе” двадцятьма мовами, ви дозволите поділитися цими словами?»{263} «Будь ласка, — сказала Ненсі, — будь ласка». Він приєднався до них, і під час безладної розмови Ненсі дізналася, що він — автор Конвенції про геноцид. Його звали Рафал Лемкін, і він був родом із Польщі.

Ненсі та Лемкін стали добрими знайомими. Вона почала приходити до нього на 112-ту Західну вулицю, де він мав окрему кімнату з кушеткою, але без телефону і вбиральні, простір кімнати заповнювали книги і документи. Він був без грошей і хворий, але Ненсі про це не знала. Через кілька місяців після того, як почалася їхня дружба, він спитав, чи не могла б вона допомогти йому з мемуарами, чи не хотіла б вона допомогти «пригладити текст»? Усе літо вони разом працювали над рукописом, який Лемкін охрестив як «Цілком неофіційно».

Видавця знайти не вдалося{264}, тож книга спочила в надрах Нью-Йоркської публічної бібліотеки за кілька десятків кварталів на південь від Колумбійського університету. Багато-багато років по тому один ґречний американський науковець згадав про цей рукопис і надіслав мені його фотокопію. Я отримав рукопис у Лондоні, де уважно і з величезною цікавістю його прочитав. Прогалини відразу впали у вічі. Я насолоджувався друкованим текстом, рясно всіяним ручними правками Лемкіна. Один уривок заслуговував на особливу увагу: всього кілька рядків про навчання Лемкіна у Львові, де йшлося про розмову з викладачем, ім’я якого не вказується (у деяких версіях тексту йшлося про більше ніж одного викладача). Без сумніву, це було написано багато років по тому. Однак цей уривок привернув мою увагу і врешті я з нього дізнався, що Лемкін і Лаутерпахт мали тих самих викладачів на тому ж самому юридичному факультеті.

58

«Я народився… [і] прожив свої перші десять років на хуторі Озерисько за чотирнадцять миль від міста Вовковиськ»{265}, — писав Лемкін у своїх спогадах. Життя розпочалося на лісовій галявині у червні 1900 року, неподалік Білостоку. Це кілька сотень миль на північ від міста Лемберг,