Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Тут народився Лемкін, другий з трьох синів Белли і Йозефа, між Еліасом і Самуелем. Його батько працював фермером-орендарем на землі, за яку довго воювали поляки і росіяни, а євреїв затиснули посередині. Життя було постійною боротьбою, як казав його батько, це наче спати з однією ковдрою на трьох. «Коли той, хто справа, тягне ковдру на себе»{266}, то лише той, хто посередині, може бути впевненим, що залишиться вкритий.

Лемкіни мешкали поруч з двома іншими сім’ями, і їхні діти згуртувалися у «щасливу банду». Лемкін згадував про ідилічне дитинство, про півників та інших домашніх тварин, здоровенного пса Рябчика, гарного білого коня, згадував «металевий шепіт» коси, що стинає у полі конюшину і жито. Їжі було вдосталь: чорний хліб, сира цибуля, картопляна запіканка. Хлопчина допомагав на фермі, поблизу великого озера, оточеного білими берізками. Він з братами робив невеличкі баржі і бавився на озері у піратів і вікінгів. Вряди-годи ідилію переривав якийсь царський чиновник, що приїхав посилити правила, згідно з якими євреям не дозволялося володіти фермою. Йозеф Лемкін обійшов закон{267} за допомогою хабарів, заплативши вусатому поліціянту в однострої і блискучих чорних чоботах верхи на коні. Він був першою офіційною особою, якої боявся Лемкін.

Вивчення Біблії розпочалося з шести років, тоді Лемкін дізнався про пророків, які передрікали справедливість поміж людей і мир між народами. Він вчився у сусідньому селі, де його дідусь і бабуся мали пансіонат, а від мами Белли, яка була ненаситним читачем книжок, вперше почув байки Івана Крилова, казки про справедливість і розчарування. Аж до останніх днів{268} він цитуватиме оповідку про лисичку, яка запросила на обід журавля, якого пригощала з плиткої тарілки. Журавель у відповідь запросив лисицю до себе і запропонував їй наїдки з горнятка з вузькою шийкою. Несправедливим бути невигідно — такий урок цієї дитячої байки.

Белла часто співала синові. Це були простенькі мелодії, можливо, на вірші Семена Надсона, російського письменника-романтика дев’ятнадцятого сторіччя, чия пісня «Тріумф любові» засуджувала насильство. «Дивіться, як зло пригноблює людей»{269}, — писав Надсон про світ, що «знемагає від болю і крові». Пізніше, у рік народження Лемкіна, творчість Надсона надихнула Рахманінова написати романтичну п’єсу для фортеп’яно і тенора, що спиралася на слова іншого його вірша — «Мелодія» (опус 21, № 9), де висловлюється надія на кращу долю людства.

На моє прохання один мій колега з Білорусі поїхав до Азяриска, що за три години їзди автомобілем від Мінська, щоб глянути на місцину. Там він знайшов хутірець з кількома дерев'яними будинками, в кожному з яких жила старенька вдова. Одна з них мала вісімдесят чотири роки і з посмішкою сказала йому, що була ще надто мала, аби пам’ятати Лемкіна. Вона направила його на покинуте єврейське кладовище. «Можливо, там щось знайдете», — сказала вона.

Азяриска, Білорусь, 2012 р.

Недалеко від того хутора мій друг натрапив на село Міжеричи, де колись жив шляхетський білоруський рід Скірмунтів, відомий у давні часи своєю колекцією французьких і польських книжок. «Можливо, тому мати Лемкіна розмовляла стількома різними мовами», — припустив мій друг.

Ті роки не були суцільною ідилією. Лемкін чув про погроми і про самочинні розправи над євреями. У 1906 році у Білостоку, коли Лемкіну було шість років, під час одного з таких інцидентів було вбито сотню євреїв. Він уявляв розпорені животи, напхані пір’ям з подушок, утім, видається, що він, імовірніше, почерпнув ці картини з поезії Бялика «Місто різні», де яскраво описувалося про різні звірства на тисячу миль південніше, де є рядок про «розрізаний живіт, набитий пухом»{270}. Лемкін був знайомий{271} із творчістю Бялика[27], а його першою книгою, яка вийшла у 1926 році, був переклад польською з івриту, книга під назвою «Ной і Маринка». Я знайшов примірник в університетській бібліотеці Єрусалима. Це історія про юнацьку любов єврейського хлопця та української дівчини (англійською твір називається «Behind the Fence», «За парканом»), історія про конфлікти між етнічними групами.

У 1910 році Лемкіни покинули Озерисько і перебралися на іншу ферму поблизу Вовковиська. Вони переїхали через бажання дати дітям кращу освіту, аби Лемкін міг піти до міської школи. Там він став шанувальником Толстого («Вірити в ідею — значить жити нею»{272}, — любив він казати) та історичного роману Генрика Сенкевича «Quo vadis», про любов і давній Рим. Він розповідав Ненсі Екерлі, що прочитав цей роман, коли йому було одинадцять, і після прочитання спитав у мами, чому поліція не втрутилася, коли римляни кидали християн до левів. У своїх спогадах Лемкін порушив аналогічні теми — до прикладу, розповідь про «ритуальне вбивство» євреїв, яке діялося, як стверджується, у Києві 1911 року[28] — події, внаслідок яких він та інші єврейські учні зазнали цькування через свою релігійну приналежність.

59

У 1915 році Перша світова війна дісталася Вовковиська. У своїх спогадах, які були неповні і, як я переконався, не позбавлені своєрідного творчого перебільшення, Лемкін писав, що, коли прийшли німці, вони завдали руйнувань родинній фермі, і зробили це знову 1918 року, коли відходили, втім, книжок Белли не чіпали. Він вчився у гімназії у Білостоку, був добрим учнем і мав феноменальні здібності у вивченні мов. Після завершенню війни Вовковиськ став частиною Польщі, а Лемкін, як Лаутерпахт і Леон, автоматично отримав польське громадянство.

Лемкін, Білосток, 1917 р.

Закінчення Першої світової війни принесло родині Лемкіна ще одну