Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Чи він гнівається? Кольський так зрадів, що ледь не сказав їй, що благословляє професора за те, що той сидить вдома! Він полегшено зітхнув і написав Люції довгого листа. Через кілька днів пані Ніна запросила його до себе. Позаяк Кольський знав, що в цей час Добранецького не буде вдома, він, сповнений страху, пішов. На щастя, все закінчилося поцілунками.

Кольський сам не знав, чому боїться цієї жінки. Власне кажучи, треба було використати ситуацію для легкого роману, але йому здавалося, що роман з Ніною став би для нього тривалою в’язницею. Він би опинився у цілковитій залежності від неї. І хоча вона приваблювала його своєю оригінальністю і красою, інтелектом і зовнішністю великої дами, він вважав за краще перед нею бути звинуваченим у школярській сором’язливості та наївності, ніж поводитись, як чоловік.

А тепер ці квіти. Безглузді квіти. За кілька хвилин до приходу поїзда Кольський почав озиратися, куди б їх викинути. На жаль, всюди були люди. Він, викидаючи щойно куплені квіти, не хотів, щоб його висміяли. Можливо, хтось бачив, як він їх купував. І навіть якби не бачив, то, очевидно, відразу здогадався б про мотиви такої дії. Кольський був розлючений. На додачу до всього на сусідньому пероні він помітив панну Зажецьку. Він не вклонився, роблячи вигляд, що не бачить її, але думка його приголомшила: «Природно, ця гуска зараз напише Люції, що бачила мене на вокзалі, та ще й стояв, як ідіот з квітами. Цього лише бракувало».

Нарешті потяг прибув. У вікні спального вагона стояла пані Ніна. Як завжди, як і кожного разу, вона йому видавалася набагато гарнішою, ніж той образ, який він тримав у своїй пам’яті. Вона привітала його сяючою ніжною посмішкою, значущим стисканням руки.

Панна Зажецька, як на зло, стояла навпроти і дивилася на них із дратівливою зухвалістю.

Перед вокзалом чекав великий лімузин Добранецьких. Уже в машині Кольський помітив, що не вручив Ніні квіти і ніяково м’яв їх у руках. Вона теж це зауважила. Сама простягнула руку, щоб їх взяти, і сказала:

– Який ви добрий. І це мій улюблений колір. Чи знаєте ви, що в моїй уяві кольори поєднуються з певним почуттям? Цей колір – для мене туга. Ви сумували за мною?..

– Звичайно, – чесно відповів він.

– Це дуже приємно, – пані Ніна ніжно подивилася на нього і провела кінчиками пальців по його губах.

Кольський кашлянув і запитав:

– Як там справи у пана професора?

Вираз обличчя пані Ніни негайно змінився.

– Ах, ви знаєте, я дуже переживаю. Головний біль посилюється, і часто його опановує меланхолія. Я навіть не хотіла лишати його самого і не приїхала б до Варшави, якби не…

Вона примирливо посміхнулась і стиснула Кольському руку. Він підніс її руку до вуст.

– Я радий, що ви приїхали.

Він сам не знав, чи говорив це щиро. Він не міг заперечити, що близькість цієї жінки завжди хвилювала його. Вона діяла на нього, як електричний струм. В її рухах було щось кошаче, якась м’якість і зрадливість. Вона користувалася міцними парфумами, а її шкіра була неймовірно гладкою.

Пані Ніна нахилила до нього голову так, ніби збиралася підставити свої губи для поцілунку.

– Шофер, – буркнув він тихо.

– Я така необережна, – сказала вона з жалем. – На щастя, ви завжди про все пам’ятаєте.

Кольському було приємно почути таке.

– Принаймні я стараюсь.

– Ви знаєте, що іноді мене навіть обурює оте ваше цілковите самовладання. А ви ніколи не можете забутися?..

Кольський нерішуче махнув рукою:

– Та чого ж. Я думаю, інколи таке може й зі мною трапитися…

– Але до цього часу ще не траплялось?

Він подумав і згадав. Колись у лабораторії він аж до болю стиснув руку Люції. Тоді він майже не володів собою.

– Треба контролювати себе, – чемно сказав Кольський.

– Ах, ці чоловіки. Я не можу зрозуміти, за що ми вас любимо. Ви тверезі, страшенно тверезі. Але ж уся краса життя полягає у здатності забути про права, обов’язки, факти та предмети. Треба вміти жити собою, собою й кимось іншим.

Автівка заїхала на вулицю Фраскатті.

– Ну, ось ми й на місці, – обізвався Кольський. – Ви, напевно, приляжете, щоб відпочити після подорожі.

Пані Ніна жваво заперечила:

– Зовсім ні. Я зовсім не втомилася. Я чудово спала. Я ніде не сплю так добре, як у спальному вагоні. Мабуть, я створена для подорожей. Ви любите подорожувати?

– Досі я мало подорожував. Раз я був у Венеції і ще раз – у Берліні. Але признаюсь вам, що подорож у вагоні дуже мене втомлює.

Вона посміхнулася йому.

– О мій Боже! У нас такі діаметрально протилежні характери. Мене тішить лише те, що les extrêmes se touchent[65].

Автівка зупинилася перед входом в особняк, із якого вибіг слуга. Водій відкрив багажник і вийняв валізи. Кольський зняв капелюха.

– Дозвольте мені відкланятись…

– Це виключено, – сказала пані Ніна з удаваним обуренням. – Ви поснідаєте зі мною.

– Я вже поснідав.

– О, егоїсте! Й тому ви хочете приректи мене на самотність?

Вона взяла його під руку і попрямувала до дверей.

– Ви будете споглядати неприємну картину насичення голодної істоти. Для людей ситих гидшого немає, як спостерігати за поїданням їжі голодними людьми.

– Якщо йдеться про вас, то про огиду не може бути й мови. Але…

– Ви знайшли ще якесь «але»?

– Я мушу бути в клініці.

– «Готовий кінь і обладунки, дівчино моя, обійми мене, дай мені меч…»[66] Не будьте кумедним з тим своїм пієтизмом до обов’язків. Обійдуться й без вас.

– На жаль… – почав Кольський, але вона перервала.

– На жаль, ви не бажаєте бути добрим до мене. Не відмовляйте мені. Який же це кошмар – порожній будиночок! Одразу після повернення! Я почуватимуся жахливо. З мене вже досить обов’язковості. Це департамент мого чоловіка. Нехай принаймні ви будете лагідним і добрим до мене. Ходімо, ходімо вже!

Вже у холі Кольський сказав:

– Я пообіцяв, що буду. Там чекають на мене.

– Тоді зателефонуйте звідси, що якийсь пацієнт чи якась пацієнтка затримала вас у місті. Може ж бути пацієнтка, яка терміново потребує вашої присутності, правда ж?

Пані Ніна посміхнулася і додала:

– А мені, власне, терміново потрібна ваша присутність, пане докторе.

Кольський також не міг не посміхнутися.

– Я цього не помітив. Ви виглядаєте квітучо.

– Ах, ви ж таки це зауважили?.. За це вам належить нагорода.

Вона озирнулася. Нікого з прислуги не було. Пані Ніна стала навшпиньки і поцілувала Кольського в губи.

– Це ваш гонорар, заплачений заздалегідь. Тепер лікарська етика не дозволить вам залишити пацієнта без нагляду.

Кольському справді треба було бути в клініці, але він не міг її переконати. Вона була капризною, веселою і легковажною. У будь-якому разі дійсно в клініку можна було зателефонувати.

– Залиште свій капелюх, – квапила вона. – Ходімо.

В їдальні лакей встиг поставити другий прибор.

– Тепер ви повинні чемно почекати на мене, – говорила пані Ніна, скубаючи лацкан піджака Кольського. – У вагоні було багато пилу. Я прийму ванну, але це не займе мені більше десяти хвилин. О, за цей час ви можете зателефонувати до клініки і придумати якусь католицьку