Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мої руки почали тремтіти коли хлопець почав повільно падати. Його рука схопилася за дверну ручку а я не зрозумівши своїх рухів підбігла до нього. З моїх очей покотилися сльози. Голова Артема опинилася на моїх ногах. Дощ і досі крапів а я у паніці почала шукати свій телефон. Потрібно подзвонити до швидкої. Потрібно покликати на допомогу. Потрібно щось зробити.
Незабаром я все ж зорієнтувалася та подзвонила до швидкої і сказала адресу. Однією своєю рукою я затиснула рану а іншою водила по щоці Артема.
- Все буде добре. Правда? Все буде добре, - я шморгнула носом і змусила себе посміхнутися Артему хоче це напевно і не вийшло.
- Не плач, це не варте того, - сказав він тихо після чого його очі почали повільно заплющуватися.
- Ні-ні-ні. Подивися на мене, будь ласка. Не засинай. Просто дивися на мене, прошу, Артем. Ти не можеш померти. Наша історія не така як їхня - я почала легко бити хлопця по щоці щоб хоч якось привести його до тями.
- Вибач…
- За що? - спитала я дивлячись на нього крізь пелену сліз.
- За те що …
Його очі заплющилися а я розчаровано видихнула. Ні, він не помре. Він не може. Не зараз і не так…
***
Я дивилася на пару ніг котра ходила переді мною. В одну сторону, в іншу. В одну і в іншу. Туди-сюди. Туди-сюди.
- Дівчино, можливо ви сядете? Ноги заболять так ходити, - сказав мій тато до Кеті котрій я також подзвонила коли уже була тут.
Сестра Артема похитала головою.
- Ні. Я не розумію, - вона нарешті сіла біля мене, - Він завжди був обережним. Ніколи не було жодних проблем. Як це могло статися.
Вона почала терти свої долоні я глянула на неї.
- Можливо подзвонити його батькам? - запропонувала я.
Дівчина заперечливо похитала головою.
- І що з того? Це нічого не дасть, повір. Я чудово знаю свого батька. Він скоріше труну замовляти побіжить.
Вона почала терти свою шию а тоді глянула на мене.
- З ним же все буде добре, правда?
Я знизила плечима. А що повинна була сказати? Сказати, що неодмінно коли розум і так казав що це ймовірність 50/50? Я не могла це зробити. Я не могла сказати цього і самій собі.
- Звичайно ж. Ну ви обоє ніби Артема не знаєте. Все буде добре, от згадаєте мої слова, - сказав батько намагаючись нас втішити.
Я глянула на нього. Тато подзвонив, коли ми приїхали до лікарні. Через те що я і досі не могла опанувати своїх емоцій він почув що я плачу і одразу приїхав. Але зараз я була цьому рада.
Двері відчинилися і вийшов лікар.
- Як він? - одразу спитала Кеті піднявшись.
- Операція пройшла успішно, сподіватимемося що надалі його стан не погіршиться. Ми, як лікарі зробимо зі своєї сторони все можливе. Через те, що поранення вогнепальні я вже звернувся до поліції. Швидкого одужання…
Незабаром Артема перевезли до палати. Батько погодився поїхати додому. Як лікар і сказав, поліція приїхала незабаром. Я розповіла все що помітила хоча в цьому і не було нагальної потреби адже на парковці були камери відео спостереження про що я також повідомила.
Вечір прийшов надто швидко. Дощ на вулиці стих, і тільки червоні плями на моїй сукні вказували на події котрі відбулися вранці. Я сиділа на дивані дивлячись у вікно. Кеті зайшла у палату з двома чашками кави. Я посміхнулася. Вона простягнула її мені і сіла біля мене.
- Я жахливо налякалася, - сказала дівчина через декілька хвилин тиші.
Я бачила що вона дивиться на Артема.
- Ти вибач що я тоді при першій зустрічі так з тобою. Потрібно було спитати до кого ти. Я ледь не зруйнувала ваше кохання…
Дівчина похитала головою
- Все гаразд. Це напевно мені потрібно було все вияснити. Я навіть не знала що в нього є сестра
Кеті посміхнулася.
- Я не його сестра. Точніше…не рідна. Він мені зведений брат. Коли наші батьки вирішили одружитися, батько відсудив мене у матері. Я його ненавиджу, в той день коли ми вперше зустрілися я… переїхала до Артема жити. Мій батько, він хотів щоб я вийшла заміж за одного з його партнерів. Бізнес батька валиться, він вважає що якщо одружить мене на багатому дідові то зможе все відбудувати.
Я скривилася
- Це ідіотизм, - прокоментувала я.
- Так. Але все ж це реалії. Я відмовилася, він думає що якщо я залишуся сама і без його фінансування то повернуся і погоджуся на умови. Але я втекла до Артема, тому… це вже не має значення.
- Той мотоцикліст, можливо це…
- Ні, - перебила вона мою думку, - Не думаю що це батько. Хоча всяке може бути.
Запала тиша. Я водила пальцем по стаканчику.
- Це через мене, - тихо прошепотіла я.
Якщо у нас вечір признань, то чому б і ні? Я глянула на Кеті.
- Що?
- Це через мене він тут, - сказала я знову тихо.
Дівчина намружила очі.
- Якби я … якби я не затримала його під офісом коли він приїхав тоді його б не підстрелили. Бо його б там не було. А я затримала його.
Кеті відмахнулася рукою.
- Юля, якщо це мало статися то це б сталося. Не сьогодні то завтра. Тому не думай про таку дурн як власну вину у тому що сталося.
Я прикусила губу обдумуючи її слова.
- А може ви б проводили свої сповіді в іншому місці? - почувся тихий голос і ми обоє повернулися до Артема. Він дивився на нас двох.
Я видихнула настільки швидко що напевно серце зупинилося.
- Я покличу лікаря, - сказала Кеті піднімаючись.
Я всатала і підійшовши до Артема взяла його руку у свою. Він глянув на цей жест але нічого не сказав.
- Що ти тут робиш?
Я завмерла почувши це. Напевно…я дурна дурепа якщо вважала що все буде просто.
- Я…я знаходжуся там де потрібно.
- Хто тобі це сказав? Я погодився тебе звільнити, віддав сад, твоє місце більше не біля мене.
Те, з якою інтонацією він це сказав викликало в мене паніку.
- Ти…ти злишся? - спитала я тихо.
Він уважно дивився на мене після чого відповів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Троянди, Мері Горн», після закриття браузера.