Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

2 261
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 128
Перейти на сторінку:
якщо нас спіймають? Я випадково зайшла не до тієї переодягальні у відділі жіночого одягу в Мак-Рей, і потім мій будинок опинився під прицілом гвинтівки.

У кімнаті тиха напружена атмосфера, чути лише звук годинника «Таймекс» на стіні.

— Ти не мусиш цього робити, Мінні, — зауважує Ейбілін. — Це нормально, якщо ти передумаєш.

Повільно, обережно Мінні знову сідає на свій стілець.

— Я зроблю це. Лише хочу переконатись, що вона розуміє, що це не ігри.

Переводжу погляд на Ейбілін. Вона мені киває. Я глибоко вдихаю. Мої руки тремтять.

Я починаю із запитань про її походження, і поступово ми переходимо до розмов про роботу Мінні. Вона розповідає й дивиться на Ейбілін, ніби намагається забути те, що я в кімнаті. Я занотовую все, що вона каже, а мій олівець дряпає так швидко, як лише можу. Ми вирішили, що так буде менш офіційно, ніж друкувати на машинці.

— Потім була одна робота, на якій я працювала допізна щоночі. І знаєте, що трапилось?

— Що… що було? — запитую я, хоча вона й дивиться на Ейбілін.

— О, Мінні, — щебече вона, — ти найкраща господиня, яка у нас була. Велика Мінні, ми залишимо тебе назавжди. Потім одного дня вона обіцяє, що дасть мені тиждень оплачуваної відпустки. Я за все життя не мала відпустки, оплачуваної чи неоплачуваної. А коли я через тиждень повернулася на роботу, їх уже не було. Переїхали до Мобіла. Вона комусь обмовилась, що боялася, аби я не знайшла роботу до її переїзду. Міс Ліниві Пальчики й дня не могла прожити без служниці, ось так.

Вона різко встає, накидає сумку на плече.

— Мені треба йти. У мене через вас серце гупає, коли це розказую.

І вона виходить, зачиняючи за собою двері.

Я піднімаю очі, витираю піт із чола.

— І це вона була в гарному гуморі, — мовить Ейбілін.

Розділ 13

Наступні три тижні ми троє збираємось у тій самій маленькій теплій вітальні Ейбілін. Мінні впадає в гнів, потім заспокоюється, доки розповідає Ейбілін свою історію, після цього вилітає розлючена з будинку так само швидко, як і прийшла. Я записую все, що вдається.

Якщо Мінні раптом починає говорити про міс Селію («вона крадеться нагору, думаючи, що я її не бачу, але я знаю, ця боже­вільна пані щось замислила»), то завжди зупиняється, як і Ейбілін, коли розповідає про Константін. — Це не стосується справи. Міс Селії це все не стосується. — Вона спостерігає за мною, поки не припиняю писати.

Крім неприязні до білих, Мінні полюбляє теревенити про їжу.

— Розумієте, спочатку я кладу зелений горошок, потім берусь за відбивні, м-м-м, знаєте, я люблю їх гарячими, тільки з пательні.

Одного разу, просто посеред фрази «…у мене біла дитина в одній руці, а зелений горошок в іншій», вона зупиняється. Постукує ногою.

— Половина цього всього взагалі не стосується прав темно­шкірих. Нічого, крім господарських справ. — Вона змірює ме­не поглядом згори вниз. — Мені це скидається на розповідь про життя.

Олівець завмирає у моїй руці. Вона каже правду. Усвідомлюю, що це те, чого я прагнула.

— Сподіваюсь, що так, — відповідаю їй.

Вона підводиться й кидає мені, що для хвилювань у неї є набагато важливіші справи, ніж якісь мої сподівання.

***

Наступного вечора я працюю у своїй кімнаті нагорі, вистукуючи клавішами по «Короні». Раптом чую, як мама біжить сходами. Через дві секунди вона у моїй кімнаті.

— Євгеніє! — шепоче.

Я швидко встаю, ледве не перекинувши стілець і намагаючись заховати аркуш, що стирчить із друкарської машинки.

— Так, мамо.

— Тепер не панікуй, але там чоловік, дуже високий чоловік, унизу, хоче зустрітись із тобою.

— Хто?

— Відрекомендувався Стюартом Вітвортом.

— Що?

— Він сказав, що нещодавно ви якось провели вечір разом, але як таке може бути, що я нічого не знала…

— О Боже!

— Не згадуй ім’я Бога намарно, Євгеніє Фелан. Просто трохи підмалюй губи.

— Повір, мамо, — запевняю я, таки підмальовуючи губи. — Ісусові він теж би не сподобався.

Розчісую волосся, бо знаю, що на вигляд воно жахливе. Я навіть витираю чорнило від друкарської машинки з рук і ліктів. Але не перевдягатимусь, не для нього.

Мама скептично оглядає мої джинси й татову стару білу сорочку на ґудзиках.

— Він із Ґрінвудських Вітвортів чи з Натчез?

— Він син сенатора штату.

Мамина щелепа падає так низько, що вдаряється об перлове намисто. Я спускаюсь вниз сходами, повз галерею наших ди­тячих портретів.

На стіні фото Карлтона, останні з яких зроблено кілька днів тому. На моїх фото я лише до дванадцяти років.

— Мамо, залишиш нас на трішки наодинці.

Я стежу, як вона повільно йде до своєї кімнати, дивлячись через плече, аж поки не зникає.

Виходжу на терасу, і ось він. Через три місяці після нашої зустрічі Стюарт Вітворт власною персоною стоїть на терасі у штанах кольору хакі, синьому пальті та червоній краватці, мовби готовий до недільного обіду.

Наволоч.

— Що привело вас сюди? — запитую я. Не сміючись. Я не всміхаюсь до нього.

— Я лише… Просто захотів зайти.

— Що ж. Принести вам щось випити? — запитую. — Чи, може, принести вам цілу пляшку «Олд Кентукі»?

Він насуплюється. Його ніс і чоло стають рожевими, ніби від перебування на сонці.

— Дивіться. Знаю, це було… дуже давно, але я прийшов сюди, щоб вибачитись.

— Хто послав вас? Гіллі? Вільям?

На нашій терасі вісім крісел-гойдалок. Але на жодне з них я не пропоную йому присісти.

Він відводить погляд на захід, на бавовняне поле, де сонце позолочує ґрунт. Ховає свої руки до передніх кишень, як двана­дцятирічний хлопчисько.

— Я визнаю, що був… грубим того вечора, і я багато про це думав, і…

Усміхаюсь. Я збентежена тим, що він прийшов сюди та змушує мене ще раз пережити це.

— Зрозумійте, — доводить він, — я десять разів казав Гіллі, що неготовий іти на побачення. Я навіть близько не був го­товий…

Скрегочу зубами. Не можу повірити, та на моїх очах теп­лі сльози; місяці минули після побачення. Проте пам’ятаю, як жалюгідно почувалась у той вечір, як абсурдно все було сплановано.

— Тоді чому ви приперлись?

— Не знаю. — Він хитає головою. — Вам же відомо, якою може бути Гіллі.

Я стою там, чекаючи, поки він пояснить, чому прийшов. Він проводить рукою по світло-каштановому волоссю. Воно грубе, майже як дріт. У нього втомлений вигляд.

Відводжу погляд, тому що він милий, на вигляд, як хлопчина-підліток, а я не хочу зараз про це думати. Я хочу, щоб він пішов, не хочу переживати цей жах іще раз. Але видаю інше:

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «неготовий»?

— Просто неготовий. Не після того, що сталось.

Дивлюся на нього пильним поглядом.

— Вам треба, щоб я вгадувала?

— Я та Патрісія ван Девендер. Ми заручились минулого року й потім… Я гадав, ви знаєте.

Він сідає у крісло-гойдалку. Я продовжую стояти. Але й не

1 ... 46 47 48 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"