Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Та ось настав заключний акт: ми зможемо посміятись досхочу. Давайте-но оглянемось назад і подивимось на те нещасне хлоп’я, яке, намучившись блуканням через міст і заморозивши худі кістки в воді, нараз підбігло до комода і витягло з шухляди якогось мотузка з численними цвяхами, дверними ручками й уламком ковзана. Бідна дитина прив’язує усе це до спини, щоб, повернувшись уві сні, ураз схопитись і уникнути облудних снів. Так і лягає вона, погасивши спершу свічку... Цей хлопчик зовсім уподобився схимнику: на його худій шийці теліпаються чотки, а поряд з ними — голуба і руда ладанки; якби існували рожеві та бузкові, він і їх почепив би. Таким чином, він зробив усе, що міг. Заспокоєний цією думкою, Шеннон кличе брата смерті — сон; та, перш ніж стулити повіки, шепоче останнє сповідання:

—  О боже праведний... молю тебе, допоможи мені дістати стипендію Маршалла.

5

Рано і радісно надходить ранок в дні канікул. У понеділок я вийшов з дому ще до зорі, бо поспішав на лівенфордське роздоріжжя, де мав чекати Тома Дріна, що обіцяв підвезти мене в Ласс.

Том запізнивсь і був сердитий. Адже сьогодні він не повинен був працювати — навіть мене звільнили від пиріжків, — та що поробиш, коли у Блера раптом скінчилися запаси. Я зліз на воза, і ми поїхали.

На тихих вулицях ще панувала прохолода ранку. Ось вибігла жінка, щоб взяти молоко, залишене для неї під дверима; якийсь мужчина, ще в одній сорочці, розкрив віконниці; сонна дівчина трусила килимок біля дверей, — усе це створювало настрій, немовби відправлявся я в мандрівку. Насправді ж, їхав я по рибу з Гевіном — останній відпочинок, що я собі дозволив перед змаганням за стипендію Маршалла.

Сонце зійшло, та не могло пробитися крізь хмари. Був напрочуд спокійний, прозорий день, повний пізнього світла й м’якого тепла; і здавалось, що звуки линуть десь з далини, й навіть чути, як поблизу росте трава. Кінь, здавалося, плив у зеленому морі хлібів, а обабіч пробігали кучеряві гаї, сині гори, рівнини й красиві палаци.

Біля них я помагав Тому скидати мішки з фуражем. Том був кошлатий, вайлуватий чоловік, тому не раз перепадало йому від панських їздових, що сердились на нього за часті спізнення та чудернацькі звички. Один з мішків розсипався дорогою. Том плюнув, почухав голову й спокійно буркнув:

—  Гаразд. Не пропаде. Скотина або птиця підбере!

Поки ми доплентались у Ласс, вже був полудень. Та Гевін терпеливо ждав мене біля дорожнього стовпа. Він був у формі свого інтернату — в сірих штанцях та курточці в фланелі; на голові носив він сіру кепку крикетиста; лише вузенька синя з білим стрічка — символ Ларчфілдського коледжу — прикрашувала цей костюмчик. Важко словами описати, скільки було в ньому власної гідності. Він дуже виріс, як і я, хоч був тендітний; обличчя, пихате й гордовите, дихало впевненістю та зверхністю над іншими людьми. Однак, мене зустрів він щиро і привітно.

—  Боюсь, що до вечора ми нічого не впіймаємо, — кинув Гевін, коли від’їхав віз. — Нема вітру, і день дуже яскравий.

Ми пішли вапнистою дорогою, що звивалася понад річкою; два рядочки білих, критих очеретами халупок розтяглись обабіч неї й розбігались над сріблястим Лохом. Фуксії й повзучі рожі сповивали ці хатки до самих стріх, прикрашаючи оселі ніжним килимом барвистих квітів. Крізь повітряну імлу маячив удалині причал з безліччю цяцькових лодок. Словом, навкруги була така краса, що ми тільки скрикували й задихалися від подиву!

Доки не зайшло сонце, ми сиділи на перекинутому човні, поблизу рибальської хатини батька Гевіна, і розплутували снасті, лише зрідка обмінюючись словами — така вже була у нас давня звичка. О сьомій годині місіс Глен, господиня халупи, нагодувала нас гарячими млинцями, яєчками і густим пахучим молоком. Після цього ми спустилися на воду. Ще було видно, та над Лохом вже збиралися сірі тіні. Я сів на весла й вивів човна на середину, звідки ми пішли за течією. В сутінках вода стала темночервоною, а наші обличчя немов затягло пеленою; з далекого берега лунала сопілка, як голос людини, що втратила все, крім душі. Гевін наче завмер; і ніщо, навіть наші стоїчні клятви, не змогли б відвернути очарування цієї хвилини і цих звуків, що глибоко ятрили душу. Згодом Гевін звернувся до мене:

— Ти, здається, збираєшся добиватись стипендії Маршалла, Робі?

Я здригнувся.

— А звідки ти знаєш?

— Місіс Кейс розказала сестрі. — Він помовчав, і я чув його тяжке зітхання. — Я попробую теж.

Я здивовано глянув на нього; навіть гори, здавалося, здригнулись.

— Але ж... Гевін... тобі не потрібна стипендія!

— Ти здивуєшся, мабуть, — мовив Гевін збентежено й тихо. — Справи мого батька підупали. Коли оптом купуєш зерно або сіно, то доводиться часом багато втрачати. Люди ж думають зовсім інакше... Я маю на увазі таких, що все заздрять йому і хотіли б його розорити. — Гевін змовк. — Батько мій не любить задаватись, Робі. Але ж він мер, і становище іноді зобов’язує. — Знову пауза. — Він зробив для мене так багато... що тепер, коли йому сутужно, я хотів би дечим помогти.

Я мовчав, бо знав, як Гевін любить батька, та й давно вже чув, що в мера не гаразд із справами. Але те, що нам доведеться боротися з Гевіном за стипендію, з'явилось для мене непередбаченим, тяжким ударом. Та перш ніж я заговорив, Гевін продовжив:

— Ну, яка тобі різниця, якщо в конкурсі на одного розумного хлопчину буде більше. До того ж треба думати й за честь міста. Адже ти, певно, знаєш, що вже дванадцять років стипендію отримують лівенфордці. — Він рішуче перевів дух. — Один із нас мусить добитися її.

— Тоді