Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

Раптом загуркотіло, роздався тріск і Романа вирвало з потоку та засліпило сяйвом.

-             ААААА! – Закричав він. Раптовий біль та шок змусили його майже знепритомніти. Він зціпив зуби, але крик знову вирвавсь назовні, - ААААА!

Він знову висів над деревами.

-             Що відбувається. Як же боляче. Що це?! – Роман сичав та озирався.

Але навколо було мовчання. Він побачив рух, повернув туди, там рятівники визволяли дівчинку.

-             Ой, ой, ой, та ну як же це. – Роман хотів відлетіти подалі, бо вже бачив, як його нейтрино стрімко шугають до тіла дівчинки. Рух давався дуже болісно, він втрачав свідомість. Немічність оповила його і він вкляк в структурі переходу. Простір навколо тремтів і ставав то деревами та дорогою, то стовпами з камінням та Стіксом.

-             Чшшшш, не сіпайся. Ти не маєш права вирішувати чужі долі. Дівчинка не буде калікою. Але вона долатиме хворобу. Подолає. І саме це долання додасть їй сили, знань та життя.

-             Хароне, це ти? – Роман наче впізнавав голос, але він був не зовсім схожий на харонівський. Мав відтінок жіночого.

-             Ти в переході. Я і Харон і водночас Любов до себе.

-             Ти ведеш до раю?

-             Я вказую дорогу, але не веду.

-             Біль не минає. Скажи мені, ваша сірість та дволикість, чому? Я ж не живу.

-             Це перехід. Ти перевтілишся. А ФТ засипають землею. Ти маєш визначитись.

-             Але я маю справу. Що означає визначитись? Це воно і є?

-             Майже є. Але ж заради чого ти це робиш?

-             Заради України.

-             Ні.  В тебе мало часу. Поховані кістки бодай пригорщею землі повернуть тебе в світ Харона. Там ти пройдеш 9 кіл пекла, поки він визначить твоє місце по твоїй реакції чи відповідях самому собі, але ти можеш одним моментом продовжити завершення своєї справи.

-             Та мать це за ногу! Мене хоронять, в мене мало часу, я відчуваю біль попри те, що вмер, я на граничнім положенні і мене зараз відправлять в пекло, а я маю думати, що за слова…. – Ми можемо Роман стресував, але тут спливли знання почутого: «щирість» і він вигукнув, - я хочу поспілкуватись з душею  Світлани! Я це хочу заради себе! Я її не знав ніколи, але я її колись побачив, коли був в Охматдиті з сусідським малим. Бо я цього хочу! Хотів завжди і жалів про незроблене. – Його голос спав по тембру, звівся нанівець, сили витрачено і він наче стиглий плід впав на землю. – Важко… як же важко… - Застогнав він і знепритомнів.

-             Бери його, діставай! Витискай!

Яскраве світло вдарило в очі і він замружився. В розпачі закричав від болю та невідчуття себе.

-             Швидко! Затиск!

Крик відчаю вкривав простір.

-             Ти глянь, який голосистий, поклади його.

-             Тримайте, обережно, я допоможу.

Малий засмоктав підсунутий сосок і тепле життя поволі потекло по його тілу.

-             Богатир. Вітаю вас з сином.

А в Задзеркаллі ревонуло:

-             Нам вдалось! – Загримів потужний рик воїнів!  – Роман переродився!

-             Невже?!

-             Я, я свідок! Я бачив це! Ось тут! – Воїн ткнув у просторове вікно історії, та те вже схлопнулось. – Овва, - протягнув хлопець. – Щойно ж було… я хотів показати, - розпачливо промовив він.

-             Так то вже ж не спогад. Енергія пішла в нову майбутність.

-             Я що, не можу свій спогад бачити?

-             Ти його запишеш. Ментал запише і в переродженні ти згадаєш.

-             Йванко, тепер ти апостол. – Виважено, але трішки з усмішкою, сказав Сірко. – Маєш іскру душі Іоанна. Історія завше повторюється.

-             Ого! Це щодо мене?

-             Так, щодо тебе. Тому не зволікай. Скоро твій час прийде.

-             Але ж… він вже народжений.

-             Але про нього світ не знає. – Підморгнув Сірко.

-             Так от як воно відбувається… - Протягнув Йванко. – Я готовий.

-             Всьому свій час. Ти всеодно будеш попереду Нього.

-             Але як?

-             Всьому свій час. – Сірко залишив гурьбу воїнів та повернувсь до Богдана. – Ну що, пішли піднімати Нептуна? Тут кожен робить свою справу. Вони справляться. Це ж українці.

-             Ходім.

Валерій мандрував по темряві. Він завжди був в граничній межі і це перемикання світів його втомило, відволікало. Та нічого не міг вдіяти. Ось увімкнувся ще простір аварії, кілька історій переплелись, він пробрався між ними і подався далі. Пекельний слід, залишений донькою Смерті, перервався Життям.

-             Куди ж далі, - Валерій спинився. Поряд крутилась хмаринка і створювала все більшу і більшу лійку, яка зникала десь там в іншім вимірі. – Чи сюди пірнути?

Валерій зазирнув у ще не всепоглинаючу лійку, потоки енергії кружляли по колу, до них миттю стягувались іскринки і враз лійка спалахнула, ширнула в сторони своїми краями, пронизала присутність Валерія, всих, хто був біля місця аварії і вмить схлопнулась та зникла.

-             Що це було? – Зчудувавсь Валерій. Він втратив ниточку шляху до Віри. Історія чомусь зникла. Він не зміг її згадати, як спомин. – Де ж Роман. Що в біса відбувається?!

-             Звав? – Потемніло навколо Валерія і густим туманом оповило свідомість.

-             Роман? – Валерій прислухався.

-             Ні, чорт.

-             Фу ти. Звісно не звав. Але…

-             Е-е-е-е, - зацокав голос та прицмокнув, - «що в біса відбувається», я це чув, не викручуйся. Ти тут в цім місці, що моє і я тобі можу пояснити, що тут відбувається.

-             На бога, я тебе не звав!

-             Ой всьо! – Вискнуло десь знизу, - нахіба ти сюди ще цього кличеш?!