Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Ніхто, крім тебе” 

— Алло, це мама Лізи?

— Так, добрий ранок. Щось трапилось?

— У вашої доньки піднялась температура. 38.4. Вона бліда і каже, що болить горло. Вам треба її забрати.

Я ще не встигла прокинутись до кінця, а вже стрибала у джинси й намагалася однією рукою натягнути светр, іншою — знайти ключі. Кава на плиті лишилась недовареною, а волосся — в стані «як проснулась, так і йду».

Дорога до школи видалась довшою, ніж зазвичай. Може, тому що за вікном хмари, може — бо серце стукало надто гучно. Я не панікувала, але… я більше не мала права панікувати. Я — мама. А значить, я — головна.

Коли я забирала Лізу, вона притулилась до мене так щільно, ніби намагалася сховатись у мене під шкіру. Гаряченька щока впиралась у мою шию, а долонька тримала мій светр так, ніби це був єдиний острів у світі.

— Мам, я не хочу до лікаря. Можна просто додому?

— Можна, зайчик. Зараз купимо лимони, мед — і будемо лікуватись.

— І мультики?

— І мультики. Але тільки добрі. Без монстрів і злих тіток.

— Добре. А ще — чай у твоїй великій чашці.

Вона захропіла в машині, ще не доїхавши до супермаркету. І я сиділа, не заводячи двигун, дивилась на її обличчя й розуміла: ось вона — моя головна роль. Не інфлюенсерка. Не вчителька танців. Не жінка, яку хочуть чоловіки. А та, хто тримає світ для однієї маленької людини.

Удома все було просто: теплий плед, серіал про звірят, чай з малиною, і навіть горезвісна вівсянка з корицею, яку я зробила, як у дитинстві — з маленькою ложечкою меду й крапелькою любові зверху.

— Мам, а ти можеш сьогодні не йти нікуди?

— Можу. Сьогодні тільки ми.

— А кота теж лікувати будемо? Він теж чхає.

— Лікувати обов’язково. Але почнемо з тебе.

Я сіла біля неї на ліжко, і вона поклала голову мені на коліна. Її дихання вирівнювалось, і я подумала: це не лише відповідальність. Це — привілей. Бути для когось цілим Всесвітом.

На вечір Славік написав:

«Я можу привезти бульйон. Смачний. І з турботою. Без приходу в дім, обіцяю.»

Я посміхнулась. І вперше захотіла… не відмовити.

«Дякую. Якщо є час — привези. Але справді, без заходів. Ліза спить.»

Через годину я знайшла на підвіконні термос, а поруч — ще один лист.

«Справжні партнери не завжди заходять у дім одразу. Але вони завжди знають, де твій дім — і як залишити тепло навіть за порогом.»

Тієї ночі я спала з Лізою в обіймах. Її гарячий лоб притискався до мого плеча, і кожен її подих звучав у мені, як серцебиття. Я думала про все, що ми пережили. І про те, що ще буде.

Бо тепер я не просто сильна. Я — та, на кого спираються. І я вже не ламаюсь.

Уранці дзвінок у двері знову змусив моє серце завмерти. Але цього разу — не від страху. А від здивування. За дверима стояв Антон. І в руках тримав… букет квітів.
 

— Доброго ранку, — сказав Антон, мов не було шести місяців мовчанки, судової тяганини й повідомлень з натяками, на які я перестала відповідати.

Я дивилася на нього мовчки. У руках він тримав букет айстр. Звичайних. Зі старого ринку. Улюблені квіти моєї бабусі. І колись — мої. Колись.

— Це для Лізи. Я чув, що вона захворіла.

— Звідки ти чув?

— Мені сказала мама. Вона говорила з кимось із твоїх сусідок.

— Звісно. Вона ж дипломат міжнародного рівня, — зітхнула я.

Я стояла в дверях, тримаючи чашку з остиглою кавою. На мені — старий светр і хвіст зранку. Але мені було байдуже. Бо в цій історії зовнішність уже нічого не вирішувала.

— Можна я передам їй? Просто поставлю біля ліжка. І піду.

— Ні. Не можна. Вона спить. І вона хвора. Ти не зайдеш.

— Я не прийшов сваритись.

— А я — не налаштована прощати.

(Мовчання.)

— Послухай, Маша… Я знаю, що зробив багато дурниць.

— Та ти що? — я засміялась. Глухо. Без радості. — Зробив? Чи робиш далі? Подати в суд на визначення місця проживання дитини — це вже не дурниця, Антоне. Це війна.

Він відвів очі.

— Я просто… Я розгубився. Мені було страшно, що ти відріжеш мене зовсім. А я…

— Ти шість років не був поруч. Шість років у тебе була “робота”. А тепер — страх?

— Я бачу, як ти змінилась. І розумію, що програв.

— Це не гра. І не ти головний герой тут.

(Знову мовчання.)

— Я хотів просто побажати Лізі здоров’я.

— Побажай — із порогу. Іди.

Він поставив квіти біля сходів. Я зачинила двері. Спокійно. Без удару. Без істерики. Просто — зачинила.

За п’ять хвилин прийшло повідомлення. Славік.

«Я поруч, якщо захочеш говорити. А якщо не захочеш — теж нормально. Я все одно поруч.»

Я відповіла:

«Дякую. Сьогодні це як ніколи важливо.»

Увечері я знову сиділа з Лізою. Вона вже була краща, навіть просила мультики про принцес, а не тільки лежала.

— Мам, а в тебе є принц?

— Що?

— Ну, як у мультиках. Принц. Який тебе врятує.

Я засміялась.

— Зайчик, я вже себе врятувала. Але може, колись і прийде хтось, з ким буде добре. Але без коня. І без веж.

— І без драконів?

— Можливо, з одним маленьким. Але добрим. Як наш котик.

Вона посміялась. А я в той момент зрозуміла: більше не боюсь.

Пізно ввечері я відкрила останній лист від Славіка. Той, що був у коробці, підписаний: “На випадок, якщо захочеш почати спочатку”.

«Ти — не жінка, яку кидають. Ти — жінка, яку не можна не помічати. І якщо колись ти вирішиш, що поряд хочеш когось, хто не боїться твого світла — я залишусь. Поки ти не скажеш: досить.»

А потім прийшло ще одне повідомлення. Цього разу — з невідомого номера. І в ньому було:

“Маша. Я знаю, що Славік — не просто знайомий. Але ти маєш знати правду. Про нього. І про те, що було раніше…”