Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Правда, яка не встигає налякати”
 

Я тримала телефон у руці, ніби він був гранатою. Бо іноді кілька слів можуть вибухнути не гірше.

“Маша. Я знаю, що Славік — не просто знайомий. Але ти маєш знати правду. Про нього. І про те, що було раніше…”

Номер не збережений. Фото на аватарці — квіточка. Як у бабусі. Я перечитала ще раз. Ні привіт, ні пояснень. Просто — як постріл.

Я не відповіла. Закрила екран. Пішла на кухню. Вмикнула чайник.

«Тільки не панікуй. Не аналізуй. Не роби з цього трилер», — сказала я собі. Але в голові вже крутився список запитань.

Славік — єдиний чоловік за довгий час, із ким мені було спокійно. З ким я не відчувала себе в пастці. І тепер… це?

Я заварила ромашковий чай. Не тому, що вірила у його чарівні властивості — просто не хотілось чогось гіркого.

В голові вже з’являвся діалог. Який я, звісно, не збиралась вести. Але думками — вже вела.

“Славік, а ти мені все розповів? Чи щось забув?”

“Маша, це дурниці. Не вір.”

“Я не вірю словам. Я вірю вчинкам.”

— Та перестань, — сказала я вголос, накриваючи чай кришкою.

В обід я поїхала до школи. День був такий, що навіть куртка заважала дихати. Листя літало, як думки — всюди і без логіки.

У студії — суєта. Хтось загубив реквізит, хтось забув текст, хтось розлив чай на костюм.

— Маш, ми без тебе — як без Wi-Fi. Нічого не працює, — пожартувала Свєта.

Я усміхнулась. Усміхалась. Бо треба. Бо робота рятує, коли емоції — без штурмана.

Але навіть серед цього шуму повідомлення зранку не зникало з думок.

Увечері я вирішила. Написати. Не тій, що надіслала. Славіку.

«Можна тебе спитати щось серйозне?»

«Завжди.»

«Ти точно вільний чоловік? І точно не граєш дві історії паралельно?»

Відповідь прийшла не одразу. Але прийшла.

«Маш, я ніколи не зраджував ні одній жінці, з якою був у стосунках. І зараз — я з жодною не в стосунках. Я лише хочу бути поряд із тобою. Але не буду, якщо хоч раз змушу тебе сумніватися. Хочеш — поясню все. Особисто.»

Я читала це і відчувала: або він геній брехні, або… він справді той, хто витримає мої страхи.

Я написала:

«Домовились. Але тільки особисто. Без листів і коробок.»

Після того я довго гуляла містом. Одна. Без навушників. Без мети. Просто дозволила собі йти, куди несуть ноги.

Зайшла в маленьку книгарню. Там було тепло. І пахло папером і ваніллю. Вибрала собі блокнот. Сама не знаю, навіщо. Мабуть, для думок, які більше не вміщаються в телефоні.

— Ви щось шукаєте? — запитала продавчиня.

— Так. Спокій. Але, здається, ви його не продаєте.

— На жаль. Але є дуже добрі книги. Деякі рятують.

Я купила книжку з історіями жінок, які втекли від чоловіків, країн і себе. І подумала: “Я теж тікала. Але тепер — я просто йду вперед.”

Коли повернулась додому, Ліза вже спала. Я поцілувала її в лоб, випила води, зняла сережки і… побачила ще одне повідомлення. Від того ж номера.

“Він колись зрадив мою подругу. І вона досі не може оговтатись. Просто май на увазі.”

Я не відповіла. Просто стерла.

Бо правда — це не чужі версії. Це вибір: слухати страх чи вірити серцю.

Наступного дня я побачила на дверях записку. Ручкою. Без підпису. Лише одне речення:

“Ти не знаєш, з ким маєш справу.”

 “Коли голоси з тіней стають гучнішими”
 

Я стояла перед дверима, дивлячись на клаптик паперу, ніби він був вибухівкою.

«Ти не знаєш, з ким маєш справу.»

Рівний почерк, звичайна ручка. Без підпису. Без пояснень. Але з ефектом бомби.

Я не кричала. Не рвала. Не фотографувала для доказів. Просто взяла записку, склала навпіл і поклала на полицю біля ключів. Бо якщо я й справді не знаю, з ким маю справу — то тепер уже точно дізнаюсь.

За сніданком я мовчала. Ліза щось розповідала про школу, про новий проект, про те, що хоче малювати осінні дерева на плакаті. Я кивала, усміхалась і мазала масло на хліб, як за сценарієм. Але в голові — лише одне: хто це був?

Я не панікувала. Я аналізувала. Бо тепер я — не та Маша, яка ридає в плед. Я — та, що п’є каву й шукає відповідь.

Після того, як відвела Лізу до школи, зайшла до Марусі.

— Машка, ти виглядаєш так, ніби щойно побачила привида, — сказала вона замість “доброго ранку”.

— Ага. Привид минулого. Тільки з ручкою в руках.

Я показала їй записку.

— Це що, жарти? — Маруся аж піднялася з крісла.

— Хотілось би. Але не схоже.

— Ти думаєш, це хтось із минулого Славіка?

— Думаю, це хтось, хто хоче, щоб я почала сумніватись.

— І почала?

Я подивилась на неї.

— Ще ні.

— Ну й не починай. Я бачила багато історій. І коли любов справжня — вона витримує все. Навіть дурниць чужих.

У студії все було як завжди. Свєта принесла нові листівки для афіші. Діти готували танець під “Один в каное”. І тільки я — готувалась до розмови.

— То ти таки зустрінешся з ним? — спитала Свєта, коли ми залишились удвох.

— Так. Я хочу подивитись йому в очі. Бо якщо там буде брехня — я її побачу.

— Тільки не роби з цього драми, добре? Просто — правда. Без пафосу.

Я кивнула. Хоч і знала, що в мені ще досі живе сценаристка драм.

Ми домовились зустрітись у парку. Там, де було багато людей, багато листя і… багато простору.

Славік чекав біля лавки. Без квітів. Без коробок. Просто він. У своїй куртці, з термочашкою в руках і втомленим, але щирим поглядом.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Ти знайшла записку?

— Так. І я не знаю, що думати.

— Я теж не знаю, хто це. Але я знаю одне — я не граю. Не маніпулюю. Не веду подвійне життя.

Я подивилась йому в очі. І бачила там… втомлену правду. Без блиску, але справжню.

— Скажи мені, хто ти. Не словами. Вчинками.

— Добре, — сказав він. — Я не буду просити довіри. Я просто буду поруч. І якщо хтось хоче це зруйнувати — хай спробує.