Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Телефон задзвонив різко, і Вікторія з роздратуванням схопила його зі столика. Побачивши ім’я на екрані, вона зітхнула — голосно, театрально — і лише тоді натиснула кнопку відповіді.

— Алло?
— Це я. Я вже біля будинку. Прийшов побачити Аріну.
 (Пауза, важке мовчання, чути її тихе сопіння.)
— Не забувай, Віко, це рішення суду. Маю право бачитися з донькою, — спокійно, але чітко нагадав Дамір. Тим паче ми ще у шлюбі, тому не змушуй мене приймати міри, які тобі точно не сподобаються. 

Вона закусила губу й різко кинула погляд на Максима, який вже неспішно одягав сорочку.
— Зачекай трохи. Ми спустимося через кілька хвилин, — коротко відповіла вона і поклала слухавку.

— Веселеньке у вас спільне батьківство, — кинув Максим з насмішкуватою посмішкою.
— Не починай. Краще зникни з дому, поки він тут. Аріна не повинна тебе бачити. Вона може розповісти Дамірові. Я не мою її постійно контролювати. Вона любить його і довіряє. 
— Але ж я ще навіть не попрощався, — хмикнув той, підходячи до неї ззаду й нахиляючись до шиї.
— Максиме! — зупинила вона його холодним тоном. — Зараз не час. Я маю виглядати, як зразкова мати. І поки що — зразкова дружина.

Вікторія зазирнула до кімнати доньки, стримано посміхаючись. Аріна сиділа на підлозі з книжкою, зосереджено гортаючи сторінки.

— Аріно, твій тато приїхав. Він чекає нас біля будинку, — сказала вона, заходячи до кімнати.
Дівчинка підняла голову, її погляд був спокійний, але без радості.
— Мамо, обов’язково йти? — прошепотіла вона.

Вікторія опустилася поруч, злегка торкнувшись доньчиної руки.
— Так, Аріно. Суд вирішив, що ти маєш бачитися з татом. Але пам’ятай, як поводитися, добре?
— Добре — це як? — Аріна насупилась.
— Ввічливо, тихо, слухай його, не сперечайся. Ти ж не хочеш, щоб він розлучив нас назавжди?  Якщо щось буде не так — одразу скажеш мені. Зрозуміла?

Дівчинка мовчки кивнула. Вікторія швидко заплела їй косу, перевірила, щоб одяг сидів охайно, і повела її до виходу.

Коли вони вийшли з будинку, Дамір уже чекав біля машини. Побачивши доньку, він миттєво рушив назустріч, у його очах — тепло й тривога.

— Привіт, сонечко! — він нахилився, розкриваючи обійми. — Я так скучив.

Але Аріна лише зупинилася й подивилася на нього. Без усмішки. Без кроку назустріч. Просто стояла, стиснувши ручки в кулачки. Не зробила жодного руху, щоби прийняти його обійми.

Цей момент обпалив Даміра сильніше за будь-які слова.

— А куди саме ми збираємось їхати? — Вікторія схрестила руки на грудях, дивлячись на Даміра з підозрою.

— Це мій час з донькою, — спокійно відповів він, не відводячи погляду. — І ми проведемо його лише вдвох.

Аріна мовчки стояла поруч, наче не вплутана у цю невидиму боротьбу між батьками. Лише її пальці трохи здригнулися, коли Дамір торкнувся її плеча, спонукаючи йти до машини.

— Я привезу її після обіду, — додав він коротко, натякаючи, що розмова закінчена.

Вікторія стиснула губи, стримуючи хвилю обурення. Очі її блиснули гнівом, але вона мовчала. Не тому, що хотіла погодитися, а тому, що мусила. Це було закріплено рішенням суду, і вона не мала вибору.

— Добре, — прохолодно кинула вона. — Але не запізнюйся.

— Не запізнюся, — відповів Дамір, відчиняючи дверцята машини для Аріни.

І поки донька сідала на заднє сидіння, він відчував на собі пекучий погляд колишньої дружини. Але зараз єдине, що мало для нього значення — це час із Аріною. Решта — неважливо.

У салоні панувала майже гнітюча тиша. Лише шелест шин по асфальту й ритмічне клацання поворотника порушували її. Дамір кидав на доньку короткі погляди, не бажаючи тиснути, але й не в силах більше мовчати.

— Аріно… — м’яко промовив він, тримаючи руки на кермі. — Я знаю, що ти на мене злишся. Можливо, ображаєшся. Але я хочу зрозуміти тебе. Хочу, щоб ми знову могли говорити, як раніше.

Дівчинка дивилася у вікно, стискаючи ремінь безпеки пальцями. На його слова не було жодної реакції.

— Куди б ти хотіла поїхати? Може, до парку? У зоопарк? Можемо навіть заїхати за морозивом…

Аріна байдуже знизала плечима, навіть не повернувшись до нього.

Цей жест був не просто відповіддю — він вдарив по серцю, мов тонкий ніж. Дамір зробив глибокий вдих, намагаючись не видати, як сильно його це ранить.

— Гаразд, — промовив він тихо. — Тоді просто поїдемо трохи за місто. Там спокійно. Може, тобі буде легше на природі.

Аріна мовчала.

Але Дамір не здавався. Він знав: навіть якщо між ними зараз стіна — кожне його зусилля, кожне слово, кожна мить поряд — це цеглини, які поступово її розбирають.

Дамір, не отримавши жодної емоції від доньки, коротко зиркнув у дзеркало заднього виду і прийняв рішення. Йому потрібно було щось більше, ніж просто слова. Спогад майнув у голові — місце, де Аріна колись сміялася так щиро, що він досі чув той сміх у пам’яті.

— Пам’ятаєш ферму біля озера? Там, де ти годувала козеня з пляшечки, — обережно сказав він. — Там зараз усе розцвіло. Навколо вже пасуться коні, є каченята… І я чув, що в них з’явився поні.

На згадку про поні Аріна ледве помітно зреагувала — очі злегка зрушилися в його бік, але вона знову втупилась у вікно. Проте Дамір це помітив.

— Ми можемо просто проїхатись туди. Якщо не сподобається — одразу повернемося, обіцяю.

Він звернув з головної дороги й попрямував до знайомого місця — тієї маленької ферми за містом, що нагадувала дитячу казку з реального життя. Там було тихо, зелено, а сьогодні ще й доволі тепло. Там колись вони обидвоє були щасливими. І він щиро сподівався: можливо, саме там знову з’явиться перша тріщина в крижаній стіні мовчання між ними.