Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Коли останній акорд прокотився по острову, тиша вдарила по вухам гірше за будь-який звук. Русалка дивилася на мене. Не з лютью. Навіть не з повагою.

— Ти… це… — вона мнялася, немов перший раз бачила людину, яка переспівала її магію дез-металом.
— Не дякуй, — перебив я. — Просто не з’являйся на біс-шоу.

Даневір, звичайно, не міг просто похвалити:
— Наступного разу попередь, коли збираєшся перетворити океан на сухе лайно. У мене в черевиках тепер пісок.

А потім ми пили ром з понівечених хвиль, і я думав: як пояснити психіатрам, що моя музика перемогла древню магію? Напевно, ніяк. Тому я просто додав це до списку "Дивні речі, за які мене не люблять". Список, до речі, уже довший за чек в супермаркеті перед Великоднем. Я думаю, що ми тоді трохи збожеволіли. Бо як ми могли пити ром, якого в нас не було, та і взагалі не існувало в цьому світі? Але цей спогад і дотепер міцно тримається в моїй пам’яті.

А русалка? Вона зникла. Або пішла слухати нормальну музику. Або досі десь живе у глибинах з моїм рифом у голові. Хай їй грець.

Головне — тепер я знаю: якщо життя підкидає тобі співаючу нечисть, грай гучніше. Навіть якщо це звучить як кіт у міксері. Особливо якщо так.

Сонце зійшло, ніби сором’язливо визирнуло з-за обрію після нашої вчорашньої оргії з децибелами. Море нагадувало похмільного алкоголіка — тихе, бліде і трохи тремтюче. Наш пліт у бухточці лежав на боці, немов після бійки з невидимим кракеном. А Даневір… О, Даневір дивився на мене так, ніби я щойно винайшов колесо, але замість дерева використав труп жаби.

— Знаєш, — почав він, обережно смикаючи пальцем повітря, де ще вчора лютували мої акорди. — Я колись бачив, як маг-недоучка випадково перетворив місто на желе. Але це… — Він кинув на мене погляд, у якому плуталися захоплення та огида. — Це геніально. І жахливо. Як відкрити шафу й побачити там всесвіт.

Я сплеснув руками:
— Це комплімент? Чи ти нарешті з’їв отруєну рибу?

Він ігнорував мою спробу сарказму, як завжди. Замість цього підійшов до скелі, де вчора русалка залишила слід свого голосу — тепер це була тріщина, що нагадувала нотний ключ, випалений блискавкою.

— Ти розумієш, що зробив? — спитав він, торкаючись тріщини. Повітря завило, ніби в відповідь. — Ти не просто переспівав її. Ти… переписав реальність. На кілька секунд острів слухав тебе, а не її. Навіть камені.

Я глянув на свої руки. Вони тремтіли, наче після десятигодинної гри на невидимій гітарі. В голові досі стояв дзвін, немов хтось залишив там розжарену коваділь.

— Це було випадково, — буркнув я. — Я просто… не хотів, щоб вона мене з’їла.

Даневір розсміявся. Його сміх звучав як гра вітру з бляшанкою:
— Випадково. Так, так. Саме тому твої звуки досі живуть у повітрі. Чуєш?

Я прислухався. І правда — у шелесті хвиль, у криках чайок, навіть у бурчанні власного шлунка лунали обривки вчорашньої симфонії. Ніби хтось розкидав магнітні стрічки з моїм гроулінгом по всьому острову.

— Це пройде? — спитав я, коли ритм серця раптом синхронізувався з барабанним брейком у моїй пам’яті.

— Наврядчи, — Даневір витяг з кишені хустинку і обтер свого лоба — Ти ж не серйозно сподівався, що така сила залишить тебе без сліду? Вона тепер у тобі. І в мені, до речі. — Він постукав пальцем по скроні. — Мої сни тепер будуть з саундтреком. Дякую, мій друже.

Ми мовчки дивилися на пліт. Він, здавалося, сумував за тими часами, коли був просто зв’язаними колодами, а не свідком апокаліптичного рок-концерту.

— Знаєш, що найсмішніше? — я підняв камінь і кинув його у воду. Камінь занурився з акордом з бас-гітари. — Я ніколи не вчився магії. Тільки на гітарі грати вмію.

— Ось чому це спрацювало, — Даневір простягнув до мене руку. — Справжня магія — це коли ти настільки безтолковий, що йдеш проти правил, навіть не знаючи їх. Ти… е… що це?

Я глянув туди, куди вказував його палець. На піску, біля води, лежала перлина. Велика, з синім відтінком, всередині якої пульсував ритм. Мій ритм.

— Подарунок від шанувальниці? — припустив я, піднімаючи перлину. Вона була теплою і здавалося ніби хотіла втекти з долоні.

— Швидше за все, — Даневір нахмурився. — Вона… перетворила частину твоєї музики на фізичний об’єкт. Це може бути ключем. Або вибухівкою. Або чимось третім.

— Чимось третім зазвичай буває найцікавішим, — я поклав перлину в кишеню, де вона одразу почала густи мотив з вчорашнього гроулінгу.

Даневір глянув на горизонт, де вже збиралися хмари, схожі на партитуру для оркестру бурі.

— Вітаю, Саймоне. Ти тепер не просто божевільний з гітарою в голові. Ти… е… що ти таке?

— Нестабільний елемент, — відповів я. — Як завжди.

Він кивнув, і ми почали тягнути пліт у воду. Перлина в кишені співала. Хмари гриміли у такт. А я думав: як довго можна грати на краю світу, перш ніж струни порвуться?

Пліт застогнав, коли ми зсунули його у воду, ніби згадуючи вчорашній акустичний апокаліпсис. Даневір вже готувався стрибнути на дошку, коли раптом завмер:
— О, малятко. Ти бачив, щоб хтось кидав сюди ноктюрни у виконанні трупа?

Спершу я подумав, що він знову жартує про мою музику. Але ні — біля скелі, обвитої водоростями, як коконом, лежало щось перламутрове. Не "щось". Вона. Русалка. Або те, що від неї залишилось.

— Може, це мімікрія? — припустив я, встромляючи весло в пісок. — Типу, морський коник імітує гілку, а вона — труп?

Даневір вже плив до неї, немов його тягнув магніт для божевільних вчинків. Придивившись, я помітив: її хвіст був пошарпаний, наче його жували акули-меломани, а волосся звивалося у вузли, схожі на нотні стани.

— Допоможи, — кинув він, хапаючи її за зап’ястя. — Вона важча, ніж твої гріхи.

Ми волокли її до пляжу, як мокрий килим. Від русалки пахло соляним бризом і чимось ще — на кшталт електрики після короткого замикання. Коли ми витягли її на пісок, Даневір приклав вухо до її грудей:
— Серце б’ється. Або це тик-так прибою в раковині.