Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дякую, — ніжно мовила вона.
— За що?
— За те… як ти це сказав.
— А як я це сказав? Даґні?
— Це звучало… Звучало так, ніби ти щасливий.
— Я щасливий — так само, як щаслива ти. Мовчи про свої почуття. Я й так знаю, що ти почуваєш. Але, розумієш, що дужча твоя любов, то гірше пекло ти здатна витримати. Я не міг би витримати пекельної муки, ставши свідком твоєї байдужості.
Вона мовчки кивнула, нездатна назвати радісним жодне своє почуття, і все ж відчуваючи, що він слушно каже.
Згустки туману пропливали навпроти місяця, наче дим у розсіяному світлі. Даґні не могла побачити виразів облич чоловіків, між якими йшла; єдине, з чого можна було робити висновки, — це випростані силуети їхні тіл, незламне відлуння кроків та її власне відчуття: їй хотілося так іти нескінченно. Це почуття неможливо було окреслити — Даґні знала лише, що це не сумнів і не біль. Коли вони наблизилися до хатинки, Франциско зупинився, обійняв їх обох і вказав на двері:
— Може, зайдете? Адже це останній наш спільний вечір перед тривалою розлукою. Випиймо за майбутнє, в якому жоден з нас трьох не сумнівається.
— Не сумнівається? — запитала вона.
— Звісно, — підтвердив Ґолт, — не сумнівається.
Коли Франциско увімкнув світло, вона дивилася на їхні обличчя. На них не проступало щастя чи будь-яка інша радісна емоція. Їхні лиця радше були напружені й урочисті, однак вони — сяяли. «Якщо таке можливо, — думала Даґні, — це дивне сяйво відчувається і в мені». Щось їй підказало, що її обличчя має такий самий вираз.
Франциско потягнувся до буфету по склянки, але зупинився від раптової думки. Він поставив одну склянку на стіл, а потім узяв дві срібні чаші Себастьяна д’Анконії і поставив поряд.
— Даґні, ти вирушиш відразу до Нью-Йорка? — запитав він спокійним, розслабленим тоном господаря, дістаючи пляшку старого вина.
— Так, — спокійно відповіла вона.
— Післязавтра я лечу до Буенос-Айреса, — сказав Франциско, відкорковуючи пляшку. — Не знаю, чи доїду до Нью-Йорка, але якщо й так, то нам небезпечно буде бачитися.
— Я цього не боюсь, — відповіла вона. — Хіба що ти вважаєш, ніби я не маю права з тобою зустрічатися.
— Це правда, Даґні. Не маєш. Не в Нью-Йорку.
Наливаючи вино, він поглянув на Ґолта.
— Джоне, коли ти вирішиш: повертаєшся чи залишаєшся тут?
Ґолт дивився на нього, а тоді повільно, тоном людини, яка розуміє всі наслідки своїх слів, відповів:
— Я вже вирішив, Франциско. Я повертаюся.
Рука Франциско завмерла. Якусь мить він не бачив нічого, крім Ґолтового обличчя. Потім перевів погляд на Даґні. Він відставив пляшку і, хоч не зробив жодного кроку назад, його погляд наче розширився, охоплюючи їх обох:
— Ну, звісно ж, — мовив він.
Здавалося, він продовжував віддалятися, розстеляючи перед зором усю панораму минулих років. Його голос лунав рівно, без жодних змін — саме так, щоб передати видіння.
— Я знав це ще дванадцять років тому, — сказав він. — Мені це було відомо ще до того, як стало відомо тобі. І саме я мав би побачити те, що згодом побачив ти. Того вечора, коли ти зібрав нас у Нью-Йорку, я подумав про це, як про… — він звертався до Ґолта, але раптом перевів погляд на Даґні, — як про все, що ти шукав… усе, заради чого ти вчив нас жити чи померти, якщо доведеться. Я мав би зрозуміти, що й ти подумаєш так само. Інакше бути не могло. Все саме так, як мало — і мусило — бути. Все було вирішено тоді, дванадцять років тому.
Він знову поглянув на Ґолта і м’яко засміявся.
— І ти стверджуєш, що це мені найдужче перепало?
Він різко розвернувся, а потім, занадто повільно, наче свідомо увиразнюючи свої дії, завершив розливати вино, наповнивши всі три посудини на столі. Він підняв обидві срібні чаші, поглянув на них, і простягнув одну Даґні, а іншу Ґолтові.
— Візьміть, — сказав Франциско. — Ви на це заслужили — і невипадково.
Ґолт узяв з його руки чашу. Але справжнє значення цього жесту завершили їхні погляди.
— Я віддав би все, щоб сталось інакше, — сказав Ґолт. — Крім того, чого неможливо віддати.
Вона тримала свою чашу, дивилася на Франциско і дозволила йому побачити, як переводить погляд на Ґолта.
— Так, — мовила Даґні, наче відповідаючи на запитання. — Але я на все це не заслужила. А те, що заплатили ви, я виплачую тепер і не знаю, чи зможу колись вислужити власне чисте звання. Та якщо ціна і міра — це пекло, то дозвольте мені бути найбільш загребущою з нас трьох.
Вони пили вино. Даґні — стоячи, з заплющеними очима, відчуваючи, як стікає рідина. Вона розуміла, що для кожного з них трьох ця мить стала найскладнішою, але й найпіднесенішою миттю в житті.
Даґні з Ґолтом не розмовляли, долаючи останній відрізок шляху до його будинку. Вона не повертала до нього голови, відчуваючи, що навіть один погляд може бути занадто небезпечним. Це мовчання свідчило, що обоє сповнені спокійного і цілковитого розуміння, напруженого знання, називати яке не було потреби.
Та коли вони опинились у вітальні, Даґні звернулася до нього з тією впевненістю, яку могло подарувати лише раптове усвідомлення власної правоти — впевненістю, якої ніщо не могло зруйнувати, і тому озвучувати її тепер було безпечно. Рівним тоном — не благаючи, і не тріумфуючи, просто констатуючи факт, — вона мовила:
— Ви повертаєтесь у зовнішній світ, бо там буду я.
— Так.
— Я не хочу, щоб ви це робили.
— Це вирішувати не вам.
— Але ж ви робите це заради мене.
— Ні, заради себе.
— Чи зможу я з вами там побачитися?
— Ні.
— Ми не зустрінемося?
— Ні.
— І я не знатиму, де ви і що робите?
— Ні, не знатимете.
— А ви за мною спостерігатимете, як робили це й раніше?
— Ще прискіпливіше.
— Ваша мета — мене захистити?
— Ні.
— Яка ж тоді?
— Бути поруч того дня, коли ви вирішите до нас приєднатися.
Вона поглянула на нього пильно, не дозволяючи собі жодної недоречної реакції,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.