Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Там більше не буде нікого з нас, — пояснив він. — Залишатися там стане занадто небезпечно. Я буду вашим останнім ключем, перш ніж двері долини зачиняться назавжди.

— Ох! — Даґні стримала зітхання, не дозволивши йому перетворитися на стогін. А потім, знову повернувшись до безособових інтонацій, запитала:

— А якби я сказала, що моє рішення остаточне і я ніколи до вас не приєднаюся?

— Це була б брехня.

— А якби я вирішила зараз, що маю намір зробити його остаточним і більше не відступатися, незважаючи на майбутнє?

— Незважаючи на те, які свідчення постануть перед вами в майбутньому і які переконання у вас сформуються?

— Так.

— Це було б іще гірше за брехню.

— Ви такий переконаний, що моє рішення хибне?

— Переконаний.

— Чи вважаєте ви, що людина повинна відповідати за власні помилки?

— Вважаю.

— Чому ж тоді ви не дозволяєте мені нести відповідальність за власні помилки?

— Дозволяю. Ви її нестимете.

— А якщо я зрозумію, що таки хочу повернутись у долину, але буде занадто пізно, — нащо вам тоді так ризикувати, тримаючи для мене відчинені двері?

— Я не змушений цього робити. І не робив би, якби не мав егоїстичної мети.

— Якої егоїстичної мети?

— Я хочу, щоб ви жили тут.

Вона заплющила очі й схилила голову, відверто визнаючи свою поразку — поразку як у цій суперечці, так і в намаганні спокійно прийняти значення власного повернення, цілком його усвідомивши.

Після цього Даґні звела голову і — наче перейняла й собі його чесність — подивилась на нього, не приховуючи ні своїх страждань, ні туги, ні спокою, знаючи, що всі ці емоції відображено в її погляді.

Ґолтове обличчя було зараз точнісінько таке, яким Даґні побачила його вперше: безтурботне, непохитне, проникливе, без натяку на біль, страх чи провину. Вона подумала, що якби можна було стояти отак і дивитися на прямі лінії його брів над темно-зеленими очима, на вигнуту тінь, що підкреслює форму його рота, на колір шкіри у розстібнутому комірі сорочки, що відливає металевим полиском, на буденну й непорушну позицію його ніг, то вона бажала б провести так решту свого життя. А наступної миті Даґні подумала, що якби її бажання здійснилося, то цей намір утратив би значення, адже так вона зрадила б усе, що надавало йому цінності.

І ось — не як спогад, а як переживання теперішнього моменту, — вона відчула себе біля вікна своєї кімнати в Нью-Йорку, побачила, як дивиться на оповите туманом місто, на недосяжні обриси Атлантиди, яка дедалі стає недоступнішою. Даґні зрозуміла, що бачить відповідь на запитання цієї миті. Їй спали на думку не слова, якими вона звернулася тоді до міста, а пригадалося незбагненне відчуття, що з нього ці слова народилися: «Ти, кого я завжди любила, але так і не змогла знайти, ти, кого сподівалася побачити на протилежному краю залізниці, далеко за обрієм…»

Натомість уголос вона сказала:

— Я хочу, щоб ви знали. Моє життя збудоване на єдиному абсолюті: усвідомленні, що світ даний мені для того, щоб я формувала його за подобою моїх найвищих цінностей, щоб я ніколи не піддавалася нижчим еталонам, незалежно від тривалості та складності боротьби…

(А безсловесний голос всередині неї промовляв: «Ти, чию присутність я завжди відчувала на вулицях міста, для кого я прагнула збудувати цілий світ…»).

— Тепер я знаю, що боролася за цю долину…

(«Мене продовжувала вести любов до тебе…»).

— Саме цю долину я бачила як остаточну мету, і не розмінялась би на менше, не віддала б її безголовому злу…

(«Любов і надія знайти тебе, бажання бути гідною тебе того дня, коли я зустрінусь з тобою віч-на-віч…»).

— Я повертаюся, щоб боротися за цю долину, щоб витягнути її з-під землі, подарувати належну їй реальність згідно з правом, віддати вам у фактичну власність землю, адже духовно вона й так вам належить, — і зустрітись з вами знову того дня, коли зможу подарувати вам цілий світ. Або, якщо я зазнаю краху, залишатись у вигнанні до кінця своїх днів…

(«…але те, що зостанеться від мого життя, все одно буде твоїм, я житиму заради тебе, навіть якщо ніколи не наважуся промовляти твого імені, все одно служитиму тобі, незважаючи на те, що ніколи не переможу, я продовжуватиму, щоб того дня, коли ми зустрінемося, бути гідною тебе, — хоча ми не зустрінемось ніколи…»).

— Я боротимусь за цей світ, навіть якщо мені доведеться боротися проти вас, навіть якщо ви проклянете мене як зрадницю… Навіть якщо я більше ніколи вас не побачу.

Ґолт стояв, не рухаючись, слухав її з незворушним обличчям, і тільки дивився так, наче чує навіть ті слова, яких Даґні не промовляла вголос. Він відповів їй з тим таки виразом, немовби намагався втримати і не зламати якогось обруча. Його голос підхопив її інтонацію, сигналізуючи, що вони поділяють однакову систему цінностей; в словах не чути було емоцій, якщо не зважати на паузи між ними:

— Якщо ви зазнаєте невдачі, як усі ті люди, які прагнули здійснення власних візій, що так назавжди і залишились для них недосяжні, якщо ви так само, як і вони, дійдете висновку, що найвищих цінностей досягнути просто неможливо, і що найвищі візії не справджуються, — не проклинайте цієї землі, як проклинали вони, не проклинайте існування. Ви побачили ту Атлантиду, якої вони шукали, вона тут, вона є. Але людина повинна ввійти сюди оголена і самотня, знявши з себе лахміття фальшу, накопичене протягом століть, маючи при собі лише найчистіші прагнення — не серце, повне невинності, а дещо набагато рідкісніше: безкомпромісний розум — єдине і найважливіше, чим вона володіє. Вам не вдасться сюди ввійти, аж поки ви не зрозумієте, що не мусите переконувати чи завойовувати світ. Коли навчитеся цього, то крізь роки власної боротьби побачите, що ніщо не заважало вам жити в Атлантиді, жодні ланцюги вас не стримували, якщо не зважати на ланцюги, що ви їх добровільно на себе начепили. Все, чого ви найбільше прагнули, чекало на вас протягом усіх тих років, — Ґолт дивився на неї так, наче беззвучно промовляв просто до її свідомості:

— Усе, чого ви прагнули, невтомно чекало, поки ви боролися, чекало пристрасно і відчайдушно — тільки от з більшою впевненістю, ніж ваша впевненість. Ідіть, продовжуйте свою боротьбу. Продовжуйте нести на собі тягарі, яких ви не обирали, приймайте