Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Історія ГУЛАГу 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія ГУЛАГу" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 226
Перейти на сторінку:
що з ним щось не гаразд», «Це зовсім чужа людина»… Всього цього здавалося досить для арешту і знищення: чужий, язикатий, гидкий… Усе це варіації однієї теми, яка прозвучала ще сімнадцятого року: «не наш»… І громадська думка, і каральні органи придумували бадьорі варіації та підкидали тріски у вогонь, без якого немає диму. Ось чому запитання «За що його взяли?» стало для нас забороненим. «За що? — розгнівано кричала Анна Андріївна [Ахматова], коли хтось із своїх, заразившися загальним стилем, ставив це запитання. — Як за що? Пора зрозуміти, що людей беруть ні за що…»

Надія Мандельштам. Спогади[426]

Анна Ахматова — поетеса, цитована вище вдовою ще одного поета — одночасно мала і не мала рації. З одного боку, від середини 1920-х років — з часу виходу на повну потужність радянської репресивної машини — радянський уряд більше не забирав людей прямо на вулицях і не кидав їх до в’язниці без причини й пояснення: були арешти, слідства, суди і вироки. З іншого боку, «злочини», за які людей арештовували, допитували, судили і засуджували, були безглуздими, а процедури суду і слідства були абсурдними і навіть сюрреалістичними.

З позицій сьогоднішнього дня, саме у цьому полягає один із унікальних елементів радянської табірної системи: люди потрапляли туди, у переважній більшості випадків, через правову систему — і майже завжди через звичайну судову систему. Ніхто не проводив судів і не виносив вироків євреям в окупованій нацистами Європі, а переважна більшість в’язнів радянських таборів проходила через слідство (правда, формальне), суд (правда, комедійний) і встановлення вини та винесення вироку (навіть якщо все відбувалося менш як за хвилину). Поза сумнівом, у переконанні в законності своїх дій почасти полягала мотивація тих, хто працював у службах безпеки, а також охоронців і адміністраторів, які пізніше розпоряджалися життями в’язнів у таборах.

Але повторю: той факт, що репресивна система була правовою, не означає, що вона була логічною. Навпаки, передбачити, кого арештовуватимуть, у 1947 році, було не легше, ніж у 1917-му. Щоправда, можна було спробувати вгадати, кого швидше за все арештують. Як видається, режим — особливо у час підйому хвиль терору — вибирав собі жертви почасти тому, що вони з якихось причин привертали увагу таємної поліції: сусід почув, як хтось невдало пожартував, начальник помітив щось «підозріле» у поведінці; а ще більше тому, що вони належали до тієї категорії населення, яка в даний момент перебувала під підозрою.

Деякі з цих категорій були порівняно конкретними — інженери і фахівці у 1920-ті роки, куркулі у 1934-му, поляки і прибалти на окупованих територіях під час Другої світової війни, — тоді як інші були справді дуже нечіткі. Наприклад, у 1930–1940-ві роки підозрілими завжди вважалися «іноземці». Під «іноземцями» я маю на увазі людей, які дійсно були громадянами інших країн, людей, що могли мати контакти за кордоном, або людей, які могли мати якийсь зв’язок, справжній або уявний, з якоюсь іноземною державою. Що б вони не робили, вони завжди були кандидатами на арешт — а іноземці, які з будь-яких причин виділялися на загальному тлі, мали особливо високі шанси. Роберт Робінсон, один з кількох чорношкірих американських комуністів, які у 1930-ті роки переїхали до Москви, пізніше писав, що «всі чорношкірі, яких я знав на початку 1930-х років і які стали радянським громадянами, зникли з Москви протягом семи років»[427].

Не становили винятку і дипломати. Наприклад, Александр Долгун, американський громадянин, який був молодшим співробітником посольства США у Москві, розповідає у своїх мемуарах, як 1948 року його забрали на вулиці і безпідставно звинуватили у шпигунстві; такі підозри почасти грунтувалися на тому, що він по молодості полюбляв відриватися від «хвостів», які пускала за ним таємна поліція, а ще тому, що йому добре вдавалося переконувати посольських водіїв давати йому покататися на машинах, з чого співробітники «органів» виснували, що він може мати вищий, ніж їм відомо, чин. Він провів вісім років у таборах і повернувся до Сполучених Штатів тільки 1971-го.

Часто мішенями ставали іноземні комуністи. У лютому 1937 року Сталін зловісно сказав Георгію Димитрову, генеральному секретарю Комуністичного Інтернаціоналу — Комінтерну, організації, що займалася розпалюванням світової революції: «Всі ви там у Комінтерні працюєте в руках ворога». З 394 осіб, які були членами Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу в січні 1936 року, у квітні 1938-го залишилося лише 171. Решту було розстріляно або відправлено в табори; серед них були представники різних країн: німці, австрійці, югослави, італійці, болгари, фінни, прибалти, навіть англійці та французи. Непропорційно сильно постраждали євреї. У кінцевому підсумку Сталін убив більше членів політбюро комуністичної партії догітлерівської Німеччини, ніж сам Гітлер: з 68 німецьких комуністичних вождів, які втекли в Радянський Союз після приходу Гітлера до влади, 41 загинув — страчений або у таборах. Можливо, ще більшого винищення зазнала комуністична партія Польщі. За однією з оцінок, навесні і влітку 1937 року було страчено п’ять тисяч польських комуністів[428].

Втім, у членстві в іноземній комуністичній партії не було жодної потреби: ціллю Сталіна були також і іноземні «співчуваючі», найчисленнішими з яких, імовірно, була група «американських фіннів». Це були фінномовні фінни за національністю, деякі з них емігрували до Америки, а деякі народилися вже там, і всі вони перебралися в Радянський Союз у 1930-х, у роки Великої депресії у США. Більшість з них були промисловими робітниками, і більшість не мали в Америці роботи. Під впливом радянської пропаганди — радянські вербувальники об’їжджали американські фінномовні громади, розповідаючи про чудові умови життя і роботи в СРСР — вони масово подалися до фінномовної Карельської республіки. Майже відразу вони почали створювати проблеми для місцевих властей. Карелія виявилася не дуже схожою на Америку. Багато з них вголос про це говорили всім, хтр міг чути, потім намагалися повернутися — все це завершилося наприкінці 1930-х років ГУЛАГом[429].

Не меншу підозру викликали радянські громадяни, які мали зв’язки за кордоном. Першими тут були «розсіяні національності» — поляки, німці й карельські фінни, які мали родичів і знайомих за кордоном, а також прибалта, греки, іранці, корейці, афганці, китайці і румуни, розсіяні по СРСР. За даними архівів НКВД, у період з липня 1937-го по листопад 1938 року таємною поліцією в ході цих «національних» операцій було засуджено 335 513 осіб[430]. Схожі операції, як ми побачимо далі, повторюватимуться під час і після війни.

Але для того, щоб потрапити під підозру, не потрібно було навіть знати іноземну мову. Всі, у кого

1 ... 46 47 48 ... 226
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія ГУЛАГу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія ГУЛАГу"